— Трясця! — процідив він. — Я виріс за тридцять миль від Ґібеа! У безхмарний день руїни було видно з пагорбів мого батька!
Тут я й застиг. Якщо родинні землі Сіма були розташовані так близько, то його пращури, найпевніше, присягали на вірність Ґібеа. Це означало, що їх, можливо, змушували допомагати йому збирати піддослідних. А може, хтось із його рідних сам опинився в ямах із кістками й попелом.
Я добре зачекав, перш ніж зашепотіти знову.
— Я не знав.
Сіммон майже повністю повернув собі самовладання.
— Ми про це не говоримо, — напружено проказав він і прибрав з очей волосся.
Ми схилилися над своїми книжками, а за годину Сіммон знову заговорив.
— Що ти знайшов? — якось аж надто невимушено спитав він, наче не бажав визнавати, що йому цікаво.
— Отут, зі внутрішнього боку, — із захватом прошепотів я. Розгорнув обкладинку — і Сім, поглянувши на сторінку, мимоволі скривився так, ніби від книги відгонило смертю.
— …розлив повсюди, — почув я голос: до зали ввійшли двоє старших студентів. Із їхнього багатого одягу я здогадався, що обидва належать до шляхти. Вони не кричали, проте й не намагалися поводитися тихо. — Анісат змусив його прибрати й лише після цього дозволив йому помитися. Він іще виток смердітиме сечовиною.
— Що тут можна побачити? — запитав Сіммон, дивлячись на сторінку. — Тут лише його ім’я та дати.
— Не посередині — дивися вгору. Ближче до країв сторінки, — я показав на декоративні завитки. — Отам.
— Я поставив би драб на те, що ця мала шмаркля отруїть сама себе до кінця семестру, — сказав другий студент. — Хіба ми колись були такими йолопами?
— Все одно нічого не бачу, — тихо промовив Сіммон і спантеличено розвів руками, не підіймаючи ліктів зі столу. — Доволі симпатично, якщо тобі таке подобається, та я ніколи не був великим шанувальником ілюмінованих текстів.
— Можна було б податися до «Двох грошів», — розмова продовжилася за кілька столиків від нас, приваблюючи роздратовані погляди студентів довкола. — Там є дівка, яка грає на свирілі. Присягаюся, ти ще нічого подібного не бачив. А Лінтен каже, що тим, хто має трохи срібла, вона… — він змовницьки стишив голос.
— Вона що? — запитав я, максимально нечемно втручаючись у їхню розмову. Кричати було не потрібно. У Фоліантах нормальний голос, яким зазвичай розмовляють, заполоняє все приміщення. — На жаль, я не зовсім розчув останнього.
Парочка ображено зиркнула на мене, але не відповіла.
— Що ти робиш? — процідив мені крізь зуби знічений Сім.
— Намагаюся заткнути їм роти, — пояснив я.
— Просто не зважай на них, — сказав він. — Ось, я дивлюся на твою кляту книжку. Покажи, що ти хочеш, щоб я побачив.
— Ґібеа сам малював у всіх своїх щоденниках, — продовжив я. — Це його оригінал, тож логічно, що він також малював тут завитки, так? — Сім кивнув і прибрав з очей волосся. — Що ти бачиш отут? — я поволі перетягнув палець з одного завитка до іншого. — Бачиш?
Сім хитнув головою.
Я показав іще раз, точніше.
— Ось, — сказав я, — і ось, у кутку.
Він вирячив очі.
— Літери! «І»… «в»… — Сіммон зупинився, щоб розібрати написане, — «Іваре енім еуґе». Це те, що ти бубонів, — він відштовхнув книжку. — То в чому сенс, окрім того, що він практично не володів темічною?
— Це не темічна, — зауважив я. — Це темська. Архаїчне слововживання.
— Що це взагалі має означати? — Сіммон підвів погляд від книжки й наморщив лоба. — До високого блага?
Я хитнув головою й виправив:
— Для вищого блага. Звучить знайомо?
— Не знаю, як довго вона буде там, — продовжував один із галасливої парочки. — Якщо пропустиш її, пошкодуєш.
— Я ж казав тобі: сьогодні не можу. Може, в повалок. У повалок я буду вільний.
— Треба піти раніше, — сказав йому я. — Увечері в повалок у «Двох грошах» людно.
Вони роздратовано зиркнули на мене.
— Не пхай свого носа до чужого проса, людино-лінійко, — сказав той, що був вищий.
Це роздратувало мене ще сильніше.
— Перепрошую, а хіба ви не до мене зверталися?
— А було схоже на те, що я звертаюся до тебе? — вщипливо відказав він.
— Так воно звучало, — промовив я. — Якщо я чую вас за три столики, то ви, певно, хочете залучити мене до своєї розмови, — прокашлявся. — Єдиний інший можливий варіант — що ви занадто тупі, щоб не галасувати у Фоліантах.
Він почервонів на виду й, напевно, відповів би, але його товариш сказав йому щось на вухо, і вони обидва зібрали книжки та пішли. Коли за ними зачинилися двері, залунали ріденькі, тихенькі оплески. Я всміхнувся й помахав рукою слухачам.