Похід до Імрі минув паскудно. Я не мав шапки чи рукавичок, а мій плащ за п’ять хвилин був просякнутий сльотою, яку несло вітром. За десять хвилин я змок до нитки і шкодував, що не зачекав або не витратився на карету. Через сльоту сніг на дорозі розтанув, і на ній лежало кілька дюймів вологої снігової каші.
Я зупинився біля «Еоліяна», щоби трохи зігрітися, перш ніж податися до Деві. Але там уперше, відколи я бачив цю будівлю, було замкнено й нічого не світилося. Воно й не дивно. Який шляхтич виходитиме надвір за такої погоди? Який музикант піддаватиме свій інструмент дії страшенно холодної вологи?
Тож я поплентався знелюднілими вулицями та врешті дійшов до провулка позаду різницької крамниці. Сходи вперше на моїй пам’яті не смерділи згірклим жиром.
Я постукав у двері Деві, стривожившись через те, як заніміла моя рука. Я ледве відчув, як кісточки моїх пальців торкнулися дверей. Зачекав одну довгу мить, а тоді постукав знову, побоюючись, що її може не бути всередині і я дарма пройшов так далеко.
Двері трішечки прочинилися. У шпаринці показалися тепле світло лампи та одне світло-блакитне око. Відтак двері розчахнулися.
— Губи й зуби Тейлу, — промовила Деві. — Що ти робиш надворі в цьому?
— Я подумав…
— Ні, ти не подумав, — несхвально сказала вона. — Лізь сюди.
Я ввійшов усередину. З мене крапало, а каптур мого плаща прилип до голови. Деві зачинила за мною двері, а тоді замкнула їх на замок і засув. Роззирнувшись довкола, я помітив, що вона розжилася ще однією книжковою полицею — щоправда, та ще була майже гола. Я переступив із ноги на ногу, і велика порція мокрої снігової каші зійшла з мого плаща та мокро розбризкалася по підлозі.
Деві уважно, але байдужливо оглянула мене. Я помітив, що в каміні по той бік кімнати, біля її письмового столу, потріскує вогонь, але вона нічим не показувала, що мені варто зайти далі вглиб кімнати. Тож я залишився на місці, крапаючи та трусячись.
— Ти ніколи не обираєш легких шляхів, так? — сказала вона.
— А тут бувають легкі шляхи? — відказав я.
Вона не засміялася.
— Якщо ти гадаєш, ніби я почну ставитися до тебе краще, бо ти приперся сюди напівзамерзлий і схожий на побитого пса, то ти жахливо… — Деві затихла й іще раз задумливо поглянула на мене на одну довгу мить. — Щоб я так жила! — промовила вона здивованим тоном. — Насправді мені таки подобається бачити тебе таким. Це покращує мені настрій, і так, що це мало не бісить.
— Насправді я так не хотів, — запевнив я. — Але похвалу прийму. Якби я жахливо застудився, було би краще?
Деві замислилася.
— Може, й так, — відповіла. — Покаяння все ж вимагає певних страждань.
Я кивнув. Мені не довелося зображати нещасний вигляд. Запустив незграбні пальці в гаманець і дістав маленьку бронзову монетку, яку виграв у Сіма кілька вечорів тому, граючи в дихання з низькими ставками.
Деві взяла її.
— Покаянна монета, — сказала вона, нітрохи не вражена. — Це має щось символізувати?
Я знизав плечима, і на підлогу знову впала снігова каша.
— До певної міри, — промовив я. — Я думав піти до міняйла й закрити весь свій борг тобі покаянними монетами.
— Що тебе зупинило? — спитала вона.
— Я зрозумів, що це тебе лише роздратує, — відповів я. — І не надто хотілося платити міняйлові, — я поборов сильне бажання тужливо поглянути на камін. — Я довго намагався вигадати якийсь жест, що може стати годящим вибаченням перед тобою.
— І вирішив, що найкраще буде прийти сюди в найгіршу погоду за рік?
— Я вирішив, що найкраще буде поговорити, — сказав я. — Погода була лише щасливою випадковістю.
Деві насупилася й повернулася до каміна.
— Тоді заходь, — вона підійшла до комода біля свого ліжка й витягнула товстий вовняний халат блакитного кольору. Передала його мені й показала жестом на зачинені двері. — Іди перевдягнися, в тебе мокрий одяг. Витисни його в ночви, бо інакше він сушитиметься цілу вічність.
Я зробив так, як вона сказала, а тоді взяв одяг і розвішав його на кілках перед вогнем. Стояти так близько до каміна було чудово. У світлі вогню я побачив, що у мене аж трохи посиніла шкіра під нігтями.
Хай як сильно хотілося затриматися й зігрітися, я підсів за стіл до Деві. Зауважив, що зверху стіл відшліфований і заново вкритий лаком, хоча на ньому досі залишалося вугільно-чорне кільце там, де бідак обпалив деревину.
Сидячи там лише в халаті, який дала мені Деві, я почувався доволі вразливим, але цьому ніяк не можна було зарадити.