Дивовижно правильно. Я кивнув.
— Скільки годин у тебе пішло на його створення?
— Близько сотні, — відповів я. — Можливо, сто двадцять. Але значна частина цього часу пішла на експерименти та випробування. Ще один я, ймовірно, встиг би зробити за п’ятдесят-шістдесят годин. Якщо зробити форми, то менше.
Кілвін кивнув.
— Пропоную двадцять п’ять талантів. Як тобі, розважливо?
Від цієї суми мені перехопило подих. Навіть після повернення Запасам коштів за матеріали й після того, як майстерня забере свою комісію в сорок відсотків, залишиться вшестеро більше, ніж я заробив би, працюючи над палубними лампами. Майже шалені гроші.
Я вже зібрався завзято погодитись, але тут мені блиснула думка. Хоча це й було боляче, я поволі хитнув головою на знак заперечення.
— Чесно кажучи, майстре Кілвін, я волів би продавати їх дешевше.
Він здійняв брову.
— Тобі платитимуть такі гроші, — запевнив мене Кілвін. — Я бачив, як люди платили більше за дещо менш корисне.
Я знизав плечима й відповів:
— Двадцять п’ять талантів — це великі гроші. Безпека й душевний спокій мають бути доступні не лише тим, хто має грубий гаманець. Гадаю, вісім — це було б більш ніж досить.
Кілвін подивився на мене одну довгу мить, а тоді кивнув.
— Як скажеш. Вісім талантів, — він провів рукою згори по стрілолову — мало не погладив його. — Одначе, позаяк він перший і єдиний на світі, я заплачу тобі за нього двадцять п’ять. Він опиниться в моїй особистій колекції, — Кілвін поглянув на мене, схиливши голову набік. — Льїнсатва?
— Льїн, — вдячно відповів я й відчув, як із моїх пліч щез великий тягар тривоги.
Кілвін усміхнувся й кивнув на стіл.
— А ще хотів би вивчити схеми на дозвіллі. Не проти зробити мені копію?
— За двадцять п’ять талантів, — усміхнувся я, пересунувши папір через стіл, — можете взяти оригінал.
***
Кілвін виписав мені квитанцію й пішов, тримаючи стрілолов, наче дитина — нову улюблену іграшку.
Я поквапився зі своїм папірцем до Запасів. Треба було погасити борг за матеріали, зокрема за золотий дріт і срібні зливки. Але навіть після того, як майстерня забрала свою комісію, в мене залишилося майже одинадцять талантів.
Решту дня я всміхався та свистав, мов дурний. Як то кажуть, важкий гаманець — легке серце.
Розділ сорок п’ятий. Зв’язкування
Я сидів на каміні в закладі Анкера, тримаючи на колінах лютню. В залі було тепло й тихо, багато людей прийшли послухати, як я граю.
Увечері в повалок я регулярно грав у Анкера, і тоді людей завжди було багато. Навіть за найгіршої погоди стільців бракувало, і ті, хто приходив пізно, мусили скупчуватися довкола шинкваса й тулитися до стін. Останнім часом Анкерові доводилося залучати на вечір повалка ще одну дівчину, просто щоб хутко розносити випивку залою.
За стінами шинку зима досі тримала Університет у своїх лапах, зате всередині повітря було тепле й солодке від пахощів пива, хліба й бульйону. За минулі місяці я мало-помалу привчив своїх слухачів бути досить уважними, поки я граю, тож коли я зіграв другий куплет «Вайолет тут», зала принишкла.
Того вечора я був у чудовій формі. Слухачі купили мені з пів десятка келихів випивки, а один канцеляр напідпитку, якого спіткав напад щедрості, кинув твердий гріш у мій футляр для лютні. Так він і виблискував там серед тьмяного заліза й міді. Я двічі викликав сльози в Сіммона, а нова служниця Анкера так часто всміхалася й шарілася, дивлячись на мене, що навіть я не міг упустити цей сигнал. Вона мала прекрасні очі.
Я вперше на своїй пам’яті дійсно відчував, що маю певну владу над власним життям. У гаманці в мене були гроші. Наука йшла добре. Я мав доступ до Архівів, і, хоч мені й доводилося працювати в Запасах, усі знали, що Кілвін страшенно мною задоволений.
Не вистачало одного — Денни.
Узявшись за останній приспів «Вайолет тут», я опустив погляд на свої руки. Я вже випив на кілька келихів більше, ніж звик випивати, і не хотів налажати. Стежачи за пальцями, я почув, як відчинилися двері пивниці, й відчув, як у залі закрутився студений вітер. Вогонь гойднувся й затанцював поряд зі мною, щойно я почув тупіт чобіт по дерев’яній підлозі.
У залі було тихо — тільки я співав:
Сидить під віконцем
І чай собі п’є,
Чекає коханого,
Що в морі десь є.
Кавалери — як хвилі,
То є, то нема,
А Вайолет тут чекає сама.
Я зіграв останній акорд, але замість оглушливих оплесків, яких я очікував, було чути лише лунку тишу. Підвівши погляд, я зобачив, що перед каміном стоять четверо високих чоловіків. Плечі їхніх важких плащів були мокрі від талого снігу. Обличчя — похмурі.