На трьох із них були темні круглі шапки, що означали: це констеблі. А якщо це недостатньо чітко вказувало на їхнє заняття, то кожен із них ніс довгий дубовий кийок, окутий залізом. Вони споглядали мене, наче яструби із суворими очима.
Четвертий стояв обіч інших. Він не мав на собі шапки констебля й був далеко не такий високий чи широкий у плечах. Попри це, він тримався однозначно владно. Його худе обличчя хмурилося. Він дістав шматок важкого пергаменту, прикрашений кількома чорними печатками, що мали офіційний вигляд.
— Квоут, син Арлідена, — зачитав він уголос присутнім у залі. Голос у нього був чистий і сильний. — При свідках зобов’язую тебе особисто відповісти перед залізним законом. Тебе звинувачено у зв’язкуванні з демонічними силами, зловмисному застосуванні неприродних мистецтв, самовільному завданні тілесних ушкоджень і зловживанні.
Зайве й казати, що я був заскочений відверто зненацька.
— Що? — дурнувато запитав я. Я вже казав, що тоді встиг чимало випити.
Похмурий чолов’яга не став на мене зважати й повернувся до одного з констеблів.
— Закуйте його.
Один із констеблів витягнув залізний ланцюг, і той забряжчав. Досі я був занадто ошелешений, щоб боятись як годиться, та побачивши, як цей похмурий чоловік витягає з мішка пару темних залізних кайданків, сповнився такого страху, що аж кістки розм’якли.
Поряд із каміном показався Сіммон, проштовхнувшись повз констеблів і ставши перед четвертим чоловіком.
— Що тут відбувається? — поцікавився Сім суворим і гнівним голосом. То був єдиний раз, коли він при мені розмовляв як син герцога. — Поясніть свої дії.
Чоловік, що тримав пергамент, спокійно оглянув Сіммона, а тоді сягнув під плащ і витягнув товстий залізний стрижень із золотими обручами на кінцях. Коли похмурий чоловік продемонстрував його всім присутнім у залі, Сім трохи поблід. Стрижень не лише був таким самим загрозливим, як кийки констеблів, а й являв собою добре впізнаваний символ їхньої влади. Цей чоловік був возним судів Союзу. І не абияким возним: золоті обручі вказували на те, що він може наказати кому завгодно — священникові, чиновникові, навіть представникові шляхти, аж до барона, — постати перед залізним законом.
Тут уже й Анкер пробрався крізь натовп. Вони із Сімом проглянули документ, наданий возним, і зрозуміли, що він цілком справжній і офіційний. Його підписала та скріпила печатками ціла купа різних важливих людей з Імрі. Нічого не вдієш. Мене змусять постати перед залізним законом.
Усі присутні в закладі Анкера дивились, як мої руки й ноги заковують у кайдани. Одні здавалися шокованими, інші — спантеличеними, але більшість людей просто здавалися наляканими. Коли констеблі потягнули мене крізь юрбу до дверей, лише кілька з моїх слухачів охоче зазирнули мені в очі.
Мене повели довгим шляхом до Імрі. Через Кам’яний міст, широким і пласким Великим кам’яним шляхом. Усю дорогу зимовий вітер студив залізо, що торкалося моїх рук і ніг, так, що воно врешті почало пекти, кусати й морозити шкіру.
***
Наступного ранку Сім прибув разом із Елксою Далом, і все поволі прояснилося. Минув не один місяць, відколи Емброуз розбив мені лютню в Імрі і я назвав ім’я вітру. Майстри висунули проти мене звинувачення у зловживанні й наказали публічно відшмагати мене в Університеті. Це було так давно, що сліди від батога в мене на спині перетворилися на звичайні блідо-сріблясті шрами. Я гадав, що питання вичерпано.
Вочевидь ні. Оскільки ця пригода трапилася в Імрі, вона підпадала під юрисдикцію судів Союзу.
Ми живемо в цивілізовані часи, а на світі небагато місць, більш цивілізованих, аніж Університет і його найближчі околиці. Однак тут іще зосталися від похмуріших часів елементи залізного закону. Минуло сто років, відколи когось спалили за зв’язкування чи неприродні мистецтва, та закони нікуди не поділися. Чорнило вицвіло, проте слова були чітко зрозумілі.
Емброуз, ясна річ, не був задіяний безпосередньо. Надто вже розумний він був для цього. Такий суд кепсько впливав на репутацію Університету. Якби цю справу проти мене порушив Емброуз, це розлютило б майстрів. Вони завзято боронили добре ім’я Університету загалом і Аркануму зокрема.
Тож Емброуз жодним чином не був пов’язаний зі звинуваченнями. Натомість справу довели до судів Імрі кілька тамтешніх впливових шляхтичів. О, вони, звісно, знали Емброуза, та це не вказувало на його провину. Як-не-як, Емброуз знав усіх, хто мав владу, шляхетну кров чи гроші, по обидва боки річки.