Тож мене змусили постати перед залізним законом. Упродовж шести днів це викликало в мене надзвичайне роздратування і тривогу. Це заважало моєму навчанню, зупинило мою роботу у Промислі й забило останній цвях у труну, в якій я поховав свої надії хоч колись відшукати покровителя на місці.
Те, що почалося як страхіття, хутко перетворилося на нудний процес, сповнений пафосу та ритуалів. Було зачитано, підтверджено та скопійовано для додання до офіційної документації понад сорок листів зі свідченнями. В окремі дні не залишалося нічого, крім довгих промов. Цитат із залізного закону. Процедурних питань. Офіційних звертань. Стариганів, що зачитували старі книги.
Я захищався як міг, спершу в суді Союзу, а відтак — іще й у церковних судах. На мій захист висловились Арвіл і Елкса Дал. Чи радше написали листи, а тоді зачитали їх уголос у суді.
Урешті мене звільнили від звинувачень у будь-яких правопорушеннях. Я гадав, що мене виправдано. Гадав, що переміг…
Але я ще багато в чому був жахливо наївний.
Розділ сорок шостий. Інтерлюдія: Трохи скрипки
Квоут поволі звівся на ноги та швидко потягнувся.
— Пропоную наразі зупинитися на цьому, — сказав він. — Здається, сьогодні до нас на обід завітає більше людей, аніж зазвичай. Мені треба поглянути, як там суп, і дещо підготувати, — Квоут кивнув Хроністові. — Можливо, вам варто зробити те саме.
Хроніст не встав.
— Хвилиночку, — промовив він. — То це й був той самий суд над вами в Імрі? — сумовито поглянув на сторінку. — Оце і все?
— Оце і все, — підтвердив Квоут. — Насправді було не бозна-що.
— Але ж це перша історія про вас, яку я почув, коли прибув до Університету, — заперечив Хроніст. — Як ви за один день вивчили темську. Як ви виголосили повністю віршовану промову на свій захист і вам опісля аплодували. Як ви…
— Гадаю, там багато дурні, — зневажливо мовив Квоут, пішовши назад до шинкваса. — Головне ви дізналися.
Хроніст опустив погляд на сторінку.
— Здається, ви обділяєте ті події увагою.
— Якщо вам конче треба дізнатися всю історію, можете знайти її деінде, — сказав Квоут. — Суд бачили десятки людей. Уже існують дві повні письмові розповіді. Не бачу потреби у третій.
Хроніст був вражений.
— Ви вже розмовляли про це з істориком?
Квоут гортанно реготнув.
— Ви говорите, наче покинутий коханець, — він заходився витягати з-під шинкваса стоси мисок і тарілок. — Будьте певні, що ви перший, хто чує мою історію.
— Ви згадували, що є письмові розповіді, — нагадав Хроніст, а тоді вирячив очі. — Хочете сказати, що написали мемуари? — у голосі писаря вчувалася дивна, майже голодна нотка.
Квоут нахмурився.
— Та ні, — і шумно зітхнув. — Я брався за щось подібне, та відмовився від цього, бо ідея кепська.
— Ви дописали аж до суду над собою в Імрі? — запитав Хроніст, глипаючи на папір перед собою. Лише тоді до нього дійшло, що він досі тримає перо над сторінкою. Заходився відкручувати й чистити латунний кінчик пера ганчіркою, виражаючи своїми рухами безмежне роздратування. — Якщо ви вже записали все це, то могли б і не допустити, щоб я останні півтора дня мордував собі руку.
Квоут спантеличено наморщив чоло.
— Що?
Хроніст енергійно потер перо ганчіркою. У кожному його поруху добре відчувалася ображена гідність.
— Я мав знати, — промовив він. — Усе аж надто добре сходилося, — він гнівно зиркнув угору. — Ви знаєте, у скільки мені обійшовся цей папір? — Хроніст сердито показав на сумку, в якій лежали заповнені аркуші.
Квоут просто витріщився на мить на Хроніста, а тоді засміявся: до нього раптом дійшло.
— Ви неправильно мене розумієте. Я закинув мемуари десь за день. Написав кілька сторінок. Та навіть менше.
З обличчя Хроніста зникло роздратування, і воно стало присоромленим.
— О…
— Ви дійсно схожі на ображеного коханця, — весело промовив Квоут. — Господи милостивий, заспокойтеся. Моя історія незаймана. Ваші руки торкаються її першими, — він похитав головою. — В записуванні історії є щось особливе. Я, здається, не маю до цього хисту. Вийшло зовсім не так, як треба.
— Був би дуже радий побачити, що ви написали, — сказав Хроніст, нахилившись уперед. — Навіть якщо це всього кілька сторінок.
— Це було доволі давно, — відповів Квоут. — Я, може, вже й не згадаю, де ті аркуші.