— Вони у вашій кімнаті, Реші, — радісно озвався Баст. — На письмовому столі.
Квоут тяжко зітхнув.
— Басте, я намагався проявити люб’язність. Насправді там немає нічого такого, що варто було б комусь показувати. Якби я написав щось варте прочитання, то писав би далі.
Він зайшов на кухню, і з підсобки залунали приглушені звуки метушні.
— Гарна спроба, — тихо мовив Баст. — Але це безнадійно. Я намагався.
— Не вчи мене, — сердито відповів Хроніст. — Я знаю, як витягнути з людини історію.
Із підсобки долинули нові звуки ударів, сплеск води, грюкіт дверей, що зачинилися.
Хроніст поглянув на Баста.
— А хіба ти не мусиш піти допомагати йому?
Той стенув плечима й іще більше відкинувся на спинку стільця.
За мить Квоут вийшов із підсобки, несучи обробну дошку й миску, повну щойно вимитих овочів.
— На жаль, я досі не розумію, — промовив Хроніст. — Як може існувати вже дві записані оповіді, якщо ви ніколи не записували цього самі й не розмовляли з істориком?
— А вас ніколи не притягали до суду? — весело сказав Квоут. — У судах Союзу ретельно ведуть записи, а церква одержима цим іще більше. Якщо ви відчайдушно бажаєте деталей, можете попорпатися в їхніх книгах письмових свідчень і протоколах відповідно.
— Може, й так, — погодився Хроніст. — Але ваша розповідь про суд…
— Була б нудна, — перебив Квоут. Він закінчив чистити моркву й почав її різати. — Нескінченні офіційні промови й читання «Книги Шляху». Це було нудно переживати й було б нудно повторювати.
Він висипав нарізану моркву з дошки до миски, що стояла поряд.
— Та я, напевно, все одно надто затримав нас в Університеті, — додав Квоут. — Нам знадобиться час на дещо інше. Дещо таке, чого ніхто й ніколи не бачив і не чув.
— Реші, ні! — стривожено вигукнув Баст, різко випрямившись на стільці. З благальним виразом обличчя показав на шинквас. — Буряк?
Квоут опустив погляд на темно-червоний коренеплід на обробній дошці так, ніби здивувався, побачивши його там.
— Реші, не кладіть буряку в суп, — попросив Баст. — Він огидний.
— Басте, багато хто любить буряк, — сказав Квоут. — А ще це здорова їжа. Корисна для крові.
— Ненавиджу буряк, — жалісно промовив Баст.
— Що ж, — спокійно відповів Квоут, — оскільки я закінчую готувати суп, мені й обирати, що в нього піде.
Баст зіп’явся на ноги й потупав до шинкваса.
— Тоді про це подбаю я, — нетерпляче сказав він і зробив такий жест, ніби когось відганяв. — Ідіть принесіть ковбасу та якийсь із отих жилавих сирів, — підштовхнув Квоута до сходів, що вели до підвалу, а тоді з бурмотінням увірвався на кухню. Невдовзі з підсобки залунали торохтіння й гупання.
Квоут поглянув на Хроніста й широко, ліниво всміхнувся.
***
До шинку «Путь-камінь» почали стікатися люди. Вони надходили по двоє й по троє, пахнучи потом, кіньми та свіжоскошеною пшеницею. Сміялися, розмовляли й засипали чисту дерев’яну долівку січкою.
Хроніст не сидів без діла. Люди нахилялися вперед, не встаючи зі стільців, часом розмахуючи руками, а часом говорячи з неквапливим завзяттям. Писар із беземоційним обличчям шкрябав пером по сторінці, раз у раз сягаючи до чорнила.
Баст і чоловік, який звав себе Коутом, спокійно працювали разом, як команда. Подавали суп і хліб. Яблука, сир і ковбасу. Пиво, ель, холодну воду з насоса на задньому подвір’ї. Була й смажена баранина для охочих, а також свіжий яблучний пиріг.
Чоловіки й жінки всміхалися й розслаблялися, раді дати відпочинок ногам і посидіти в затінку. Зала наповнилася легким гудінням розмов: люди пліткували із сусідами, яких знали все життя. Летіли на всі боки знайомі обрáзи, м’які й нешкідливі, наче масло; друзі спокійно сперечалися про те, чия черга замовляти пиво.
Але за всім цим у залі ховалося напруження. Чужинець його нізащо не помітив би, але воно там було, похмуре й мовчазне, наче підводна течія.
Ніхто не говорив про податки, війська чи про те, як почав замикати двері на ніч. Ніхто не говорив про те, що сталося в шинку напередодні ввечері. Ніхто не придивлявся до ділянки добре начищеної дерев’яної підлоги, де від крові не зосталося й сліду.
Натомість лунали жарти й оповідки. Молода дружина цілувала чоловіка, а решта зали свистіла й гукала їй. Старий Бентон спробував задерти ціпком поділ спідниці вдови Кріл і захихотів, коли вона його ляснула. Двійко малих дівчаток із вереском і сміхом ганялись одна за одною довкола столиків, тимчасом як усі дивилися на них і всміхалися з любов’ю. Від цього ставало трохи легше. А більше нічого й не можна було зробити.