— А я все одно кажу: люди просто думали, шо то демон, — не вгавав Джейк. — Ти ж знаєш, які вони.
— Я знаю людей, — Старий Коб набурмосився. — Прожив довше за тебе, Джейкобе. І свою історію теж знаю.
За шинквасом на одну довгу мить запала напружена тиша, а тоді Джейк відвів погляд.
— Та я просто казав, — пробурмотів він.
Шинкар посунув до Хроніста миску із супом.
— То що тут таке?
Писар хитрувато позирнув на шинкаря.
— Коб розповідає нам про суд над Квоутом в Імрі, — пояснив він із самовдоволеною ноткою в голосі. — А ви хіба не пам’ятаєте? Він почав розповідати про це вчора ввечері, та дійшов лише до половини.
— Отже, — Коб сердито оглянув усіх довкола — мовляв, хай тільки спробують перебити, — діло пахло кепсько. Квоут знав: якшо його визнають винним, то повісять та й не знімуть уже ніколи, — Коб зробив такий жест ізбоку біля шиї, неначе тримав зашморг, і схилив голову набік.
— Але Квоут в Університеті читав багацько книжок, і він знав, як перехитрити людей, — Старий Коб зупинився, щоб з’їсти шматочок пирога з виделки, й на мить заплющив очі, пережовуючи. — Ох, пане й пані, — сказав він собі під носа. — Оце я розумію — пиріг. Присягаюся, кращий, ніж моя мамця готувала. Вона завше шкодувала цукру.
Він узяв іще шматочок, і його обвітрене лице набуло блаженного виразу.
— Отже, Квоут умів перехитрити людей? — підказав Хроніст.
— Шо? А… — Коб неначе опам’ятався. — Так. Бачте, є такі собі два рядки у «Книзі Шляху», і якшо ви можете зачитати їх уголос давньою темською, яку знають тільки священники, то з вами й треба поводитись як зі священником — так каже залізний закон. Тобто суддя Союзу ні хріна вам не зробить. Якшо зачитати ці рядки, виносити рішення у вашій справі мусять церковні суди.
Старий Коб узяв іще шматочок пирога й поволі прожував його, а тоді проковтнув.
— Ці два рядки звуться конопляним віршем, бо той, хто їх знає, може вберегтися від зашморгу. Церковні ж суди не можуть нікого вішати!
— А що то за рядки? — спитав Баст.
— От якби ж то я знав, — скрушно відказав Старий Коб. — Але я темською не балакаю. Квоут і сам її не знав. Але завчив отой вірш заздалегідь. А тоді вдав, ніби його зачитує, і суд Союзу мусив його відпустити.
Квоут знав: у нього два дні, перш ніж тейлінський суддя зможе добратись аж до Амарі. Тож він заходився вивчати темську. Читав книжки та вправлявся цілий день і цілу ніч. І він був такий головатий, шо під кінець своєї науки шпарив по-темськи ліпше за більшість людей, які займалися цим усеньке життя.
А тоді, на другий день перед появою судді, Квоут зробив собі зілля. Воно було з меду й особливого каменя, який можна знайти в мозку змії, та ше з рослинки, яка росте тільки на дні моря. Коли він випив це зілля, воно зробило його голос таким солодким, шо всякий, хто його слухав, не міг не погодитися з жодним його словом.
Тож коли суддя таки нагодився, суд закінчився за п’ятнадцять хвилин, — сказав Коб і захихотів. — Квоут виголосив розкішну промову бездоганною темською, з ним усі погодились, і всі розійшлися по домівках.
— І жив він довго та щасливо, — тихо промовив рудоволосий чоловік за шинквасом.
***
Біля шинкваса було тихо. Надворі повітря було сухе й гаряче, запорошене та пропахле половою. Сонячне світло було жорстке та яскраве, наче золотий зливок.
У «Путь-камені» було напівтемно та прохолодно. Чоловіки щойно без поспіху доїли свій пиріг, а в їхніх кухлях іще лишалося потроху пива. Тож вони посиділи ще трішки, зігнувшись біля шинкваса з винуватим виглядом тих, кому гордість заважає лінуватися по-справжньому.
— Сам я ніколи не полюбляв історій про Квоута, — буденним тоном зізнався шинкар, збираючи тарілки відвідувачів.
Старий Коб відірвав погляд від свого пива.
— Шо, справді?
Шинкар знизав плечима.
— Якщо вже обирати історію з чарами, то хай там буде справжній чаклун. Як-от Таборлін Великий, Серафа чи Хроніст.
Писар у кінці шинкваса не захлинувся й не перелякався. Одначе він таки зупинився на пів секунди, а тоді знов опустив ложку в свою другу миску супу.
Коли шинкар зібрав останні порожні тарілки й розвернувся до кухні, до зали повернулася приємна тиша. Одначе пройти у двері він не встиг, бо заговорив Ґрем.
— Хроніст? — перепитав він. — Ніколи про нього не чув.
Шинкар, здивувавшись, повернувся назад.
— Не чув?
Ґрем хитнув головою.
— Та точно чув, — запевнив шинкар. — Він носить із собою велику книгу, і все, що він у тій книзі записує, збувається, — він вичікувально поглянув на всіх присутніх. Джейк також похитав головою.