Шинкар повернувся до писаря в кінці шинкваса, який досі був зосереджений на своєму харчі.
— А ви про нього чули, я певен, — сказав Коут. — Його звуть Володарем Історій, і якщо він дізнається один із ваших секретів, то може написати про вас у своїй книзі що заманеться, — він поглянув на писаря. — Невже ніколи про нього не чули?
Хроніст опустив погляд і хитнув головою. Макнув хлібну скоринку в суп і з’їв, нічого не сказавши.
Шинкар набув здивованого вигляду.
— А я, як був малий, любив Хроніста більше, ніж Таборліна чи будь-кого іншого. У нього було трохи крові фей, і це зробило його метикуватішим за звичайну людину. Він може бачити на сто миль уперед у хмарний день і чути шепіт крізь товсті дубові двері. Може знайти мишу в лісі безмісячної ночі.
— Я про нього чув, — завзято сказав Баст. — Його меч зветься Стос, а його клинок виготовлено з одного шматка паперу. Він легенький, наче пір’їнка, але такий гострий, що кров у порізі стає видно раніше, ніж відчувається сам поріз.
Шинкар кивнув.
— А якщо Хроніст дізнається ваше ім’я, то може записати його на клинку меча й убити ним вас із відстані в тисячу миль.
— Але записати його він має власною кров’ю, — додав Баст. — А місце на мечі не нескінченне. Він уже записав там сімнадцять імен, тож місця лишилося не так і багато.
— Раніше він належав до двору верховного короля в Модеґу, — сказав Коут. — Але закохався в королівську доньку.
Ґрем і Старий Коб уже закивали. Це було їм знайомо.
Коут продовжив:
— Коли Хроніст попросив її руки, верховний король розсердився. Тому й дав Хроністові завдання, аби той довів, що гідний… — шинкар зробив драматичну паузу. — Хроніст може одружитися з нею, лише якщо знайде щось дорогоцінніше за принцесу й принесе це верховному королю.
Ґрем схвально гмикнув.
— Не завдання, а капець. І шо йому робити? Не можна ж принести шось і сказати: «Ось, це варте більшого, ніж ваша крихітка…»
Шинкар серйозно кивнув.
— Тож Хроніст ходить світом у пошуках давніх скарбів і старих чарів, сподіваючись відшукати те, що можна принести королю.
— Чому би просто не написати про короля в магічній книзі? — запитав Джейк. — Чому б не написати: «А тоді король перестав бути падлом і нарешті дозволив нам побратися»?
— Він не знає жодної таємниці короля, — пояснив шинкар. — А верховний король Модеґу знає трохи чарів і вміє захищати себе. Найважливіше ж — те, що він знає слабкі сторони Хроніста. Знає, що, якщо обманом змусити Хроніста випити чорнила, той муситиме виконати три ваші наступні прохання. А ще важливіше те, що він знає: Хроніст не має над вами влади, якщо ваше ім’я заховане деінде. Ім’я верховного короля записане у книзі зі скла, захованій у скриньці з міді. А та скринька замкнена у великій залізній скрині там, де ніхто не може її торкнутися.
На мить запала тиша: всі замислилися над почутим. Відтак Старий Коб глибокодумно закивав.
— Оце останнє збудило мою пам’ять, — поволі вимовив він. — Здається, я пригадую історійку про те, як цей Хроніст пішов шукати магічний плід. Усякий, хто їв цей плід, раптом дізнавався імена всіх речей і діставав сили як у Таборліна Великого.
Шинкар потер підборіддя й поволі кивнув.
— Здається, я теж її чув, — мовив він. — Але це було давно, і я не можу сказати, що пам’ятаю всі деталі…
— Та ну, — промовив Старий Коб, допивши пиво й перекинувши свій кухоль, — такого соромитися не тре, Коуте. Хтось уміє пам’ятати добре, а хтось — нє. Ти гарно готуєш пироги, зате ми всі знаємо, хто тут справжній оповідач.
Старий Коб незграбно зліз із табурета й жестом показав на Ґрема та Джейка.
— Ну, ходімо, разом можна буде дійти аж до Байрів. Я розповім вам про це все. Отже, цей Хроніст — він високий і блідий, ше й худий, мов жердина, із чорнильно-чорним волоссям…
Двері «Путь-каменя» гучно зачинилися.
— На Бога, що це було? — поцікавився Хроніст.
Квоут скоса поглянув на нього. Всміхнувся — легко, але помітно.
— І як воно, — запитав, — знати, що є люди, які розповідають про вас історії?
— Та не розповідають про мене історій! — відповів Хроніст. — Це просто якісь нісенітниці.
— Не нісенітниці, — заперечив Квоут із дещо ображеним виглядом. — Може, це й неправда, та це не означає, що це нісенітниці, — він поглянув на Баста. — Паперовий меч мені сподобався.
Баст радісно всміхнувся.
— Завдання від короля було гарним ходом, Реші. Одначе щодо крові фейрі я не впевнений.
— Кров демонів — це було б занадто лиховісно, — пояснив Квоут. — А йому була потрібна родзинка.