— Принаймні я не муситиму слухати про це від нього, — понуро мовив Хроніст і тицьнув ложкою у шматок картоплі.
Квоут підвів погляд, а тоді похмуро реготнув.
— Ви не розумієте, так? Така свіжа історія в день збору врожаю? Та вони накинуться на неї, мов дитина на нову іграшку. Старий Коб розкаже про Хроніста десятку людей, поки вони збиратимуть сіно й питимуть воду в затінку. Сьогодні ввечері, на поминках за Шепом, про Володаря Історій почують люди з десяти містечок. Історія пошириться, наче пожежа в полі.
Хроніст по черзі поглянув на кожного з них. Його лице здавалося дещо наляканим.
— Чому?
— Це подарунок, — сказав Квоут.
— Думаєте, я цього хочу? — вражено запитав Хроніст. — Слави?
— Не слави, — похмуро відповів Квоут. — Кругозору. Ви ходите й порпаєтеся в чужих життях. Наслухаєте чутки та йдете розкопувати болючу правду, що ховається за прекрасною брехнею. Ви вважаєте, що маєте на таке право. Але ви його не маєте, — він суворо поглянув на писаря. — Коли хтось розповідає вам часточку свого життя, то підносить вам дарунок, а не віддає належне.
Квоут обтер руки об чисту лляну ганчірку.
— Я віддаю вам свою історію, не порушивши в ній жодної брудної істини. Всі мої помилки й дурощі викладено на світ Божий як є. Якщо я вирішу змовчати про якусь дрібницю, бо вона мене знуджує, то я цілком у своєму праві. Мене не змусить передумати оповідь якогось фермера. Я не ідіот.
Хроніст опустив погляд на свій суп.
— Якось грубувато вийшло, авжеж?
— Так, — погодився Квоут.
Хроніст підвів погляд, зітхнувши, й легко, зніяковіло всміхнувся.
— Що ж… Мені не можна ставити на карб, що я спробував.
— Насправді я можу, — зауважив Квоут. — Але вважаю, що свою думку висловив. І, якщо вже на те пішло, перепрошую за біль, якого це могло вам завдати, — він показав на двері й фермерів, що пішли. — Можливо, я відреагував аж надто бурхливо. Ніколи не реагував на маніпуляції добре.
Квоут вийшов із-за шинкваса й попрямував до столу біля каміна.
— Ворушіться, обидва. Сам процес був нудний. Однак він мав важливі наслідки.
Розділ сорок восьмий. Значуща прогалина
Я пройшов вступне жеребкування, і мені поталанило витягнути пізній час. Додатковий час мене тішив, адже через суд я мав небагато можливостей підготуватися до іспитів.
І все ж я не надто тривожився. У мене був час на підготовку та вільний доступ до Архівів. Ба більше, я вперше, відколи прийшов до Університету, не був жебраком. У мене в гаманці було тринадцять талантів. І навіть після сплати відсотків за позикою Деві мені цілком мало вистачити грошей на оплату навчання.
Найкраще ж було те, що довгі години пошуків на шляху до ґрама навчили мене багато чого про Архіви. Я знав не так багато, як досвідчений канцеляр, але вже був знайомий із багатьма їхніми потаємними куточками й мовчазними таємницями. Тож, навчаючись і готуючись до вступу, я також дозволяв собі читати дещо інше.
***
Я згорнув книжку, над якою сидів. Гарно написану, всеохопну історію атурської церкви. Користі з неї не було жодної, як і від усього іншого.
Коли моя книжка гучно згорнулася, Вілем підвів погляд і запитав:
— Нічого?
— Менш ніж нічого, — сказав я.
Ми готувалися вдвох у одній із читацьких нір на четвертому поверсі, значно меншій за наше звичне місце на третьому. Одначе, зважаючи на те, як мало часу лишалося до вступу, нам пощастило, що ми взагалі знайшли усамітнене приміщення.
— Може, покинеш це? — запропонував Віл. — Скільки ти вже морочишся з цією юриндою про амірів — два витки?
Я кивнув, не бажаючи зізнаватися, що насправді мій пошук інформації про амірів розпочався задовго до того, як парі привело нас до Маріонетки.
— І що ти вже знайшов?
— Цілі полиці книжок, — відповів я. — Десятки оповідок. Згадки в сотні історичних праць.
Він уважно поглянув на мене.
— І ця купа інформації тебе дратує.
— Ні, — мовив я. — Мене бентежить брак інформації. В жодній із цих книжок немає достовірних відомостей про амірів.
— У жодній? — скептично перепитав Вілем.
— О, про них говорить кожен історик за останні триста років, — сказав я. — Вони розмірковують про те, як аміри вплинули на занепад імперії. Філософи говорять про етичні наслідки їхніх дій, — я вказав на книжки. — Це показує мені, що люди думають про амірів. І нічого не каже про самих амірів.
Вілем насупився на мій стос книжок.