— Не можуть же там бути самі історики й філософи.
— Є й перекази, — промовив я. — Спершу перекази про великі несправедливості, які вони виправили. Згодом з’являються перекази про їхні жахливі діяння. Один амір у Ренірі вбиває нечистого на руку суддю. Інший у Юнпуї придушує селянське повстання. Ще один у Меліті отруює половину тамтешньої шляхти.
— І це не достовірна інформація? — запитав Вілем.
— Це сумнівні історії, — відповів я. — З других чи третіх вуст. Три чверті з них — це просто переказані чутки. Я ніде не можу знайти доказів на їх підтвердження. Чому я не можу знайти жодної згадки про нечистого на руку суддю в церковних документах? Його ім’я має бути зафіксовано в кожній справі, яку він вів. Коли відбулося це селянське повстання й чому я не можу знайти згадку про нього в жодній іншій історичній праці?
— Це було триста років тому, — докірливо сказав Вілем. — Не можна очікувати, що всі ці дрібні деталі збережуться.
— Я очікую, що деякі з дрібних деталей збережуться. Ти ж знаєш, як одержимо тейлінці ведуть записи, — пояснив я. — У нас у двійці-мінус захована судова документація за тисячу років із сотні різних міст. Є цілі зали…
Я зневажливо махнув руками.
— Але гаразд, облишмо дрібні деталі. Є дуже великі запитання, на які я не можу знайти відповіді. Коли було засновано орден амірів? Скільки там було амірів? Хто платив їм і скільки? Звідки бралися ті гроші? Де їх навчали? Як вони стали частиною тейлінської церкви?
— На це відповів Фелтемі Рейс, — зауважив Вілем. — Вони виросли з традиції злиденних суддів.
Я взяв навмання одну книжку й гупнув нею по столу перед ним.
— Знайди мені хоч якийсь доказ на підтримку цієї гіпотези. Знайди мені один запис, у якому злиденного суддю підвищують до аміра. Покажи один запис про те, що якогось аміра залучив до своєї роботи суд. Знайди мені один церковний документ, у якому згадується, що амір судив якусь справу, — я войовничо схрестив руки на грудях. — Уперед, я зачекаю.
Вілем не став зважати на книжку.
— Можливо, амірів було не так багато, як вважають люди. Можливо, їх було всього кілька, а їхня слава некеровано розросталася, — він уважно поглянув на мене. — Ти маєш розуміти, як це відбувається.
— Ні, — сказав я. — Це значуща прогалина. Іноді не знайти нічого означає дещо знайти.
— Ти починаєш говорити як Елодін, — зауважив Вілем.
Я набурмосився на нього, але вирішив не клювати на цю наживку.
— А тепер послухай одну хвильку. Чому про амірів так мало фактичної інформації? Є всього три можливі варіанти.
Я показав три пальці, щоб рахувати.
— Перший: нічого не було записано. Гадаю, це можна спокійно відкинути. Вони були надто важливі, щоб ними так відверто знехтували історики, клерки та церква, що веде документацію, мов одержима, — я загнув палець.
— Другий: дивовижно, але примірники книжок, у яких ця інформація таки міститься, просто не добралися сюди, до Архівів. Однак це абсурдно. Навіть помислити неможливо, що за багато років нічого на цю тему не потрапило до найбільшої бібліотеки світу, — я зігнув другий палець.
— Третій, — показав я останнім пальцем. — Хтось прибрав цю інформацію, змінив її чи знищив.
Вілем нахмурився.
— І хто так учинив би?
— А й справді, хто? — сказав я. — Кому знищення інформації про амірів було б найвигідніше? — я завагався й зачекав, поки напруження зростало. — Кому, крім самих амірів?
Я очікував, що Вілем відкине мою ідею, та він цього не зробив.
— Цікава думка, — промовив Вілем. — Але нащо вважати, ніби за цим стоять аміри? Набагато розважливіше думати, що винна сама церква. Вже хто-хто, а тейлінці понад усе захотіли б тихенько стерти звірства амірів.
— Це правда, — визнав я. — Але тут, у Союзі, церква не дуже сильна. А ці книжки надходять з усього світу. Шалдійському історикові ніщо не заважало б написати історію амірів.
— Шалдійському історикові було б нецікаво писати історію єретичного відгалуження язичницької церкви, — зауважив Вілем. — До того ж як нечисленні дискредитовані аміри могли зробити те, чого не могла досягти сама церква?
Я нахилився вперед і сказав:
— На мою думку, аміри набагато старші за тейлінську церкву. За часів Атурської імперії значна частина їхнього публічного контингенту була пов’язана з церквою, та вони були не просто групою мандрівних суддів.
— І що підштовхує тебе до цієї думки? — запитав Віл. Із виразу його обличчя я здогадався, що втрачаю підтримку Вілема, а не набуваю її.
«Стародавній гончарний виріб, — подумав я. — Історія, почута від старого в Тарбієні. Я знаю це завдяки обмовці, яку допустили чандріяни, повбивавши всіх, кого я знав».