Вона несла пляшку і тримала наввисячки якийсь предмет завбільшки з монету, що випромінював м’яке зеленкувате світло. Я ніс миску й симпатичну лампу, яку виготовив сам, ту, яку Кілвін назвав злодійською. Її червонясте світло дивним чином доповнювало яскравіше блакитно-зелене світло Арі.
Арі прийшла зі мною до тунелю, вздовж якого тягнулися труби всіх мастей і розмірів. У деяких із більших залізних труб ішла пара, і вони постійно випромінювали тепло, навіть загорнуті в ізоляційну тканину. Арі обережно вмостила картоплю на згині труби, де тканина зійшла. Там утворилася своєрідна крихітна пічка.
Зробивши з моєї мішковини стіл, ми сіли на землю й розділили вечерю. Булочка виявилася трохи черствою, зате в ній були горіхи й кориця. Качанчик салату виявився дивовижно свіжим, і я замислився, де Арі його знайшла. Для мене вона дістала порцелянову чайну чашку, а собі залишила крихітний срібний кухлик жебрака. Вона розлила пиво так урочисто, ніби чаювала з королем.
Під час вечері розмов не було. Таке було одне з тих правил, які я вивчив методом спроб і помилок. Жодних дотиків. Жодних раптових рухів. Жодних запитань хоч трохи особистого характеру. Я не міг розпитувати про салат чи зелену монету. Тоді Арі дременула б до тунелів, а я не бачив би її ще кілька днів.
Правду кажучи, я навіть не знав її справжнього імені. Арі — то було лише назвисько, яким я почав її кликати, але подумки я завжди називав її своєю маленькою місячною фейрі.
Арі, як завжди, їла вишукано. Сиділа, тримаючи спину прямо, і відкушувала потроху. Вона мала ложку, і ми їли нею гарбуза, передаючи одне одному.
— Ти не приніс із собою лютні, — зауважила вона, коли ми вже закінчили їсти.
— Мені сьогодні треба піти почитати, — сказав я. — Але невдовзі я її принесу.
— Невдовзі — це коли?
— За шість ночей, — пообіцяв я. Тоді в мене вже закінчиться вступ і навчатися далі буде безглуздо.
Її крихітне личко набурмосилося.
— Шість днів — це довго, — заявила вона. — Невдовзі — це завтра.
— Для каменя шість днів — це невдовзі, — сказав я.
— Тоді заграй за шість днів каменю, — запропонувала Арі. — А мені заграй завтра.
— Гадаю, ти можеш шість днів побути каменем, — припустив я. — Це краще, ніж бути салатом.
Тут вона всміхнулася.
— Точно.
Коли ми доїли яблуко, Арі провела мене крізь Підниз. Ми тихо пройшли Кивошляхом, прострибали Скакалки, а тоді ввійшли до Підвівал, лабіринту тунелів, наповненого повільним ненастанним вітром. Я, мабуть, і сам зумів би відшукати дорогу, але волів мати Арі за поводирку. Вона знала Підниз, як мідник знає свої пакунки.
Вілем мав рацію: заходити до Архівів мені було заборонено. Але я завжди мав хист потрапляти туди, куди мені було зась. На жаль.
Архіви були величезною кам’яною будівлею-цеглиною без вікон. Одначе студенти в них потребували свіжого повітря для дихання, а книжкам було потрібно навіть більше. Від занадто вологого повітря книжки тліють і пліснявіють. Від занадто сухого пергамент стає крихким і розпадається.
Я далеко не відразу дізнався, як до Архівів потрапляє свіже повітря. Але навіть тоді, коли я відшукав потрібний тунель, потрапити всередину було нелегко. Для цього треба було довго повзти страхітливо вузьким тунелем, чверть години плазуючи на пузі брудним камінням. Я тримав у Піднизі зміну одягу, і щонайбільше за десяток вилазок вона безнадійно зіпсувалася. Коліна й лікті майже повністю роздерлися.
Та все ж це була невелика ціна за набуття доступу до Архівів.
Якби мене раптом упіймали, розплата була би страшна. Мені щонайменше світило відрахування. Але кепсько показати себе на вступному іспиті й мусити сплатити за навчання двадцять талантів для мене також фактично було б відрахуванням. Тож насправді обидва варіанти були по-своєму жахливі.
І все ж я не переймався тим, що можу попастися. Єдині джерела світла у Сховищі були в руках студентів і канцелярів. Тому в Архівах завжди була ніч, а мені завжди було найкомфортніше вночі.
Розділ п’ятий. «Еоліян»
День тягнувся за днем. Я працював у Промислі, доки пальці не німіли, а потім читав у Архівах, доки все перед очима не розпливалося.
На п’ятий день вступу я таки доробив палубні лампи й відніс їх до Запасів, сподіваючись, що їх хутко продадуть. Подумав, чи не взятися за ще одну пару, та знав, що не встигну їх доробити, перш ніж доведеться платити за навчання.
Тож я вирішив заробляти гроші інакше. Грав іще один вечір у Анкера, за що дістав безкоштовну випивку і трохи дріб’язку від удячних слухачів. Трохи попрацював над деталями у Промислі, виготовляючи прості й корисні речі на кшталт латунних шестірень і шибок із двічі зміцненого скла. Такі штуки можна було негайно продавати майстерні, маючи з цього дуже скромний прибуток.