— Так, — сказав господар. — І гарного врожаю, якщо вам цікава моя думка.
— Я візьму келишок, — сказав Дал і позирнув на мене. — Один келих не має надто сильно вплинути на мій розум.
Господар побіг геть, тож я залишився за столиком сам на сам із Елксою Далом. Дивно було сидіти за столиком навпроти нього. Я нервово засовався на стільці.
— То як справи? — невимушено спитав Дал.
— Незле, — відповів я. — Семестр минув добре, якщо не брати до уваги… — показав рукою в бік Імрі.
Дал невесело реготнув.
— Нагадування про старі часи, так? — він похитав головою. — Зв’язкування з демонами. Боже милостивий.
Господар повернувся з нашою випивкою й пішов, не сказавши ні слова.
Майстер Дал узяв широкий глиняний келих і підніс його в повітря.
— За те, що тебе не спалив забобонний народ, — промовив він.
Я всміхнувся, попри збентеження, і підняв свій дерев’яний кухоль.
— Чудова традиція.
Ми обидва випили. Дал, скуштувавши вина, вдоволено зітхнув.
Він поглянув на мене через столик і сказав:
— То розкажи, ти не думав, чим займатимешся, коли закінчиш тут? Ну, тобто, коли дістанеш ґілдер.
— Я мало про це замислювався, — чесно зізнався я. — Здається, ніби до цього ще дуже далеко.
— Із такою швидкістю, з якою ти йдеш на підвищення, може бути й не так далеко. Ти вже ре’лар, а тобі… нагадай-но: скільки тобі років?
— Сімнадцять, — спокійно збрехав я. Вік був для мене дражливою темою. Чимало студентів вступали до Університету, а тим паче входили до Аркануму, майже у двадцять.
— Сімнадцять, — тихо й задумливо повторив Дал. — Це так легко забувається… Ти так гордовито тримаєшся, — його погляд став відстороненим. — Пане й пані, я в сімнадцять був казна-чим. Навчався, намагався знайти своє місце у світі. Жінки… — він поволі захитав головою. — Знаєш, далі буде краще. Зачекай три-чотири роки — і все трохи владнається.
Він ненадовго підніс свій глиняний келих до мене, а тоді випив іще.
— А втім, у тебе начебто небагато проблем. Ре’лар у сімнадцять. Неабияка відзнака.
Я трохи зашарівся, не знаючи, що сказати.
Повернувся господар і заходився розставляти тарілки на столику. Маленька дошка з нарізкою різних сирів. Миска з маленькими підсмаженими скибочками хліба. Миска з консервованими полуницями. Миска з лохиновим варенням. Маленька тарілочка з лущеними волоськими горіхами.
Дал узяв маленький шматочок хліба та шматочок білого сиру, що кришився.
— Ти неабиякий симпатик, — зауважив він. — Для такої вправної людини, як ти, можливостей безліч.
Я розмазав по шматочку сиру зі смаженим хлібом трохи полуниці, а тоді поклав усе це до рота, щоб дати собі час на роздуми. Дал натякає, що хоче, щоб я більше зосередився на вивченні симпатії? Натякає, що хоче підтримати моє підвищення до ел’те?
Моє підвищення до ре’лара підтримував Елодін, але я знав, що таке змінюється. Майстри іноді чубилися через особливо перспективних студентів. Наприклад, Мола була канцеляркою, перш ніж Арвіл затягнув її до Медики.
— Я справді серйозно насолоджуюся вивченням симпатії, — обережно проказав я.
— Це чудово зрозуміло, — всміхнувся Дал. — Деякі твої однокашники були б раді, якби ти насолоджувався ним трохи менше. Можу тебе в цьому запевнити, — він з’їв іще один шматочок сиру, а тоді продовжив: — Водночас із цим можна й переборщити. Хіба Теккам не казав: «Забагато навчання — шкода для учня»?
— Узагалі-то, це Ертрам Мудрий, — зауважив я. Це було в одній із книжок, які майстер Лоррен відклав для ре’ларів на той семестр.
— Так чи інакше, це правда, — сказав він. — Можливо, тобі варто подумати: чи не відпочити один семестр, аби трохи розслабитися? Трішки помандрувати, побути під сонечком, — він випив іще. — Недобре, коли едема ру ходить без засмаги.
Я не знав, що на це сказати. Мені ніколи не спадало на думку взяти відпустку від Університету. І куди я тільки подамся?
Надійшов господар із тарелями, на яких парувала риба, пахнучи лимоном і маслом. На якийсь час ми обидва зосередилися на їжі. Я зрадів приводу помовчати. Чому Дал хвалить мене за навчання, а тоді заохочує мене піти?
За якийсь час Елкса Дал вдоволено зітхнув і відсунув свою тарілку.
— Дозволь розповісти тобі маленьку історійку, — промовив він. — Мені подобається називати її «Едема-невіглас».
Тут я підвів погляд, поволі жуючи рибу, якою напхав рота. Вираз мого обличчя завдяки зусиллю волі залишився стриманим.
Елкса Дал вигнув брову, неначе сподіваючись побачити, чи є мені щось сказати.