Я не сказав нічого, і він продовжив:
— Був собі вчений арканіст. Він знав усе про симпатію, сиґалдрію та алхімію. В голові у нього міцно вкорінилися десять дюжин імен, він розмовляв вісьмома мовами й мав зразкові навички каліграфії. Правду кажучи, майстром він не став лиш через те, що опинився не там не в той час і не дуже добре вмів спілкуватися.
Дал ковтнув трохи вина.
— Отож цей хлопака якийсь час ганявся за вітром, надіючись відшукати долі в широкому світі. І дорогою до Тінуе дістався озера, яке треба було перетнути.
Дал широко всміхнувся.
— На щастя, там був човняр-едема, який запропонував перевезти його на той бік. Арканіст, який збагнув, що шлях займе кілька годин, спробував зав’язати розмову.
«Що ви думаєте, — спитав він човняра, — про теорію Теккама, буцімто енергія — це початкова речовина, а не властивість матерії?»
Човняр відповів, що взагалі ніколи про неї не замислювався. І навіть не збирається.
«Ви ж, певно, стикалися з “Богоявленням” Теккама, коли здобували освіту?» — запитав арканіст.
«Мосьпане, я нігди не мав того, шо можна назвати освітою, — відповів човняр. — І не впізнав би сього вашого Теккама, якби він прийшов продавати голки моїй жінці».
Арканіст, зацікавившись, поставив кілька запитань, і едема визнав, що не знає, хто такий Фелтемі Рейс і як працює гвинтокрут. Арканіст продовжував цілу годину — спершу з цікавості, потім із сумом. Остання крапля надійшла тоді, коли він довідався, що човняр узагалі не вміє ні читати, ні писати.
«От справді, пане, — сказав шокований арканіст. — Кожна людина мусить удосконалюватися. Людина без благ освіти — це майже тварина».
Дал усміхнувся.
— Що ж, як ти можеш здогадатися, після цього розмова просунулася не надто далеко. Наступну годину вони пливли в напруженому мовчанні, та щойно на обрії показався віддалений берег, здійнялася буря. Об маленький човник забили хвилі — так, що його дошки зарипіли й застогнали.
Едема добре придивився до хмар і сказав: «П’ять хвилин — і геть паршиво буде, а доки розвидниться, стане ше троха гірше. Сей мій човник до кінця не доживе. Доведеться нам плисти до кінця самим». І тут поромник знімає сорочку й починає зав’язувати її на талії.
«Але ж я не вмію плавати!» — каже арканіст.
Дал допив вино, перевернув келих догори дриґом і твердо поставив його на столик. На мить запала вичікувальна тиша. Він дивився на мене, а його лице виражало щось віддалено схоже на самовдоволеність.
— Непогана історія, — визнав я. — Тільки акцент у ру був трохи утрируваний.
Дал зігнувся в поясі, швидко і глузливо вклонившись.
— Візьму це до уваги, — промовив він, а тоді підняв палець і змовницьки поглянув на мене. — Моя історія має не лише захоплювати й розважати: в ній також криється зернятко правди, а знайти його може лише найрозумніший студент, — його обличчя набуло таємничого виразу. — Знаєш, уся правда на світі міститься в історіях.
***
Того ж вечора я розповів про цю зустріч друзям за картами в «У Анкера».
— Він натякає тобі, бовдуре, — роздратовано сказав Манет. Карти весь вечір були проти нас, і ми відстали на п’ять рук. — Ти просто не бажаєш почути його натяк.
— Він натякає, що мені слід на семестр покинути вивчення симпатії? — запитав я.
— Ні, — різко промовив Манет. — Він каже тобі те, що я вже казав тобі двічі. Якщо ти підеш вступати цього семестру, то ти король ідіотів.
— Що? — перепитав я. — Чому?
Манет із цілковитим спокоєм поклав карти на стіл.
— Квоуте. Ти розумний хлопець, але тобі страшенно важко слухати те, чого ти не хочеш чути, — він поглянув ліворуч, а тоді праворуч, на Вілема й Сіммона. — Може, ви спробуєте йому сказати?
— Відпочинь один семестр, — озвався Вілем, не відриваючи погляду від карт. А тоді додав: — Бовдуре.
— Тобі справді це треба, — серйозно промовив Сім. — Про суд досі всі говорять. Та всі тільки про нього й говорять…
— Суд? — я розсміявся. — Він був більш як виток тому. Зараз говорять про те, як мене визнали цілковито невинуватим. Виправдали перед залізним законом і самим милосердним Тейлу.
Манет гучно пирхнув і опустив карти.
— Було би краще, якби ти був винен, але по-тихому, ніж був невинуватий, але так голосно, — він поглянув на мене. — Знаєш, коли востаннє арканістові висували звинувачення у зв’язкуванні?
— Ні, — визнав я.
— І я не знаю, — заявив він. — Отже, це було дуже, дуже давно. Ти невинуватий. Ти великий молодець. Але суд став великою блискучою чорною плямою на репутації Університету. Він нагадав людям, що, хоча ти не заслуговуєш на вогнище, на нього можуть заслуговувати деякі арканісти, — він похитав головою. — Можеш бути певен, що через це всі до одного майстри люті, як мокрі коти.