— І деякі студенти також не надто задоволені, — похмуро докинув Віл.
— Не я винен у тому, що відбувся суд! — обурився я, а тоді трохи відступив. — Ну, не зовсім. Роздмухав це Емброуз. Увесь цей час він стояв за лаштунками й посміювався в рукав.
— І все одно, — сказав Віл. — Емброуз досить розважливий, щоб цього семестру утриматися від вступу.
— Що? — здивовано перепитав я. — Він не піде вступати?
— Ні, — сказав Вілем. — Він два дні тому поїхав додому.
— Але його ніщо не пов’язувало із судом, — заявив я. — Нащо йому було їхати?
— Майстри ж не ідіоти, — промовив Манет. — Ви двоє намагалися покусати один одного, наче скажені пси, відколи вперше зустрілися, — він задумливо постукав пальцем по губах із утрирувано безневинним обличчям. — До речі, я тут згадав… Чим ти займався в «Золотому поні» того вечора, коли загорілася кімната Емброуза?
— Грав у карти, — відповів я.
— Ну звісно, — промовив Манет із відвертим сарказмом у голосі. — Ви цілий рік жбурлялися камінням один в одного, і врешті один камінь влучив у осине гніздо. Єдиний розважливий варіант дій — відбігти на безпечну відстань і зачекати, доки не вщухне дзижчання.
Сіммон боязко прокашлявся.
— Дуже неприємно долучатися до натовпу, — винувато проказав він, — але пішла чутка, буцімто хтось бачив, як ти обідав зі Слітом, — він скривився. — А Фела розповідала мені, що чула, буцімто ти… гм… залицявся до Деві.
— Про Деві це неправда, сам знаєш, — відповів я. — Я просто ходив до неї, щоби зберегти мир. Якийсь час вона мало не хотіла зжерти мою печінку. А зі Слітом у мене була всього одна розмова. Максимум п’ятнадцять хвилин.
— Деві? — вигукнув із жахом Манет. — Деві та Сліт? Одну відрахували, а іншого майже відрахували? — він кинув карти. — І чого це тебе могли побачити з цими людьми? Чому мене взагалі бачать із тобою?
— Ой, та ну вас, — я по черзі глянув на Віла й Сіма. — Це аж так погано?
Вілем відклав карти.
— Я прогнозую, — спокійно промовив він, — що якщо ти підеш на вступ, то твоя плата за навчання буде не меншою за тридцять п’ять талантів, — він по черзі глянув на Сіма й Манета. — Щодо цього готовий побитись об заклад на цілу золоту марку. Хтось хоче укласти парі?
Ніхто з них не скористався його пропозицією.
Я відчув, як від відчаю в мене обірвалися нутрощі.
— Але ж не може… — вирвалось у мене. — Це…
Сім також поклав карти. Його привітне лице набуло несподівано похмурого виразу.
— Квоуте, — офіційним тоном промовив він. — Кажу тобі тричі. Відпочинь один семестр.
***
Урешті до мене дійшло, що друзі кажуть мені правду. На жаль, після цього я геть не уявляв, що робити. Не треба було готуватися до жодних іспитів, а взятися за нову роботу в Промислі було би справжньою дурістю. Навіть думка про пошуки інформації про чандріян або амірів у Архівах видавалася непривабливою. Я так довго шукав і так мало знайшов…
Я замислився, чи не пошукати деінде. Звісно, на світі є інші книгозбірні. Кожен шляхетний дім має принаймні скромну колекцію книг із домашньою бухгалтерією та історією своїх земель і родини. Більшість церков має детальні записи за кількасот років, що розповідають про суди, шлюби та розпорядження майном. Те саме стосується кожного більш-менш великого міста. Не могли ж аміри знищити всі до одного сліди свого існування!
Самі дослідження будуть неважкими. Важко буде дістати доступ до самих книгозбірень. Я аж ніяк не міг прийти до Реніра в ганчір’ї й дорожній куряві та попросити дозволу попорпатися в палацових архівах.
Ось іще одна ситуація, в якій покровитель був би неоціненний. Покровитель міг би написати рекомендаційного листа, що відчиняв би для мене безліч різних дверей. Ба більше, за підтримки покровителя в мандрах можна було б незле заробляти на прожиток. У багатьох малих містечках без документа про покровительство навіть не дозволяли грати в місцевому шинку.
Університет щонайменше рік був центром мого життя. А тепер, коли виникла необхідність піти, я був геть розгублений, гадки не мав, куди себе подіти.
Розділ п’ятдесятий. Гонитва за вітром
Я віддав свій вступний жетон Фелі та сказав їй, що сподіваюся, що він принесе їй удачу. І так зимовий семестр добіг кінця.
Раптом три чверті мого життя просто зникли. Я не міг заповнити свій час заняттями, не мусив відпрацьовувати зміни в Медиці. Більше не міг виписувати матеріали в Запасах, користуватись інструментами у Промислі чи заходити до Архівів.