Попервах було не так уже й погано. Маскарад Середзим’я чудово відвернув мою увагу, і я, не тривожачись через роботу й навчання, зміг спокійно повеселитись і побути в товаристві друзів.
А тоді почався весняний семестр. Мої друзі нікуди не поділися, та були зайняті власним навчанням. Я зрозумів, що дедалі більше перетинаю річку. Денни досі ніде не було, зате Деох і Станчіон завше були готові випити зі мною і трохи попліткувати знічев’я.
Треп також був поряд, і хоча він раз у раз умовляв мене прийти на вечерю до себе, я здогадувався, що це він не від щирого серця. Суд наді мною також був не до душі людям по цей бік річки, і вони досі розповідали про нього історії. Мені ще довго, а може, і завжди, не будуть раді в жодному пристойному товаристві.
Я замислився, чи не покинути Університет. Я знав, що про суд забудуть швидше, якщо мене не буде поряд. Але куди мені піти? Єдине, що спадало на думку, — податися до Іллу зі слабенькою надією відшукати Денну. Але я знав, що це — звичайна дурість.
Оскільки відкладати гроші на оплату навчання мені було непотрібно, я пішов сплатити борг Деві. Але вперше не зумів її відшукати. Кілька днів я нервував дедалі сильніше. Навіть підсунув їй під двері кілька записок із вибаченнями. Але врешті почув від Моли, що вона пішла у відпустку й невдовзі повернеться.
***
Минали дні. А я сидів без діла, поки з Університету поволі відступала зима. По кутках шибок уже не було інію, снігові замети зменшувались, а на деревах зазеленіли перші бруньки. Врешті Сіммон уперше помітив оголену ногу під вільною сукнею й оголосив, що офіційно прийшла весна.
Якось по обіді, поки я сидів і пив метеґлін зі Станчіоном, у двері зайшов Треп, ледь не булькаючи від захвату. Він затягнув мене до усамітненого столика на другому ярусі, явно готовий вибухнути від новин, які ніс.
Треп склав руки на столі.
— Позаяк відшукати тобі місцевого покровителя в нас не вийшло, я почав закидати сіті подалі. Мати місцевого покровителя незле. Та якщо користуватися підтримкою досить впливового пана, не так уже й важить, де він мешкає.
Я кивнув. Моя трупа зібралася під захист імені лорда Ґрейфоллов з усіх усюд.
Треп усміхнувся.
— Бував у Вінтасі?
— Можливо, — сказав я. А тоді, зауваживши його спантеличений погляд, пояснив: — Я чимало подорожував малим. Не можу згадати, чи діставалися ми так далеко на схід.
Він кивнув.
— Знаєш, хто такий мейр Алверон?
Я знав, але здогадувався, що Трепу до смерті хочеться розповісти мені самому.
— Наче щось пригадую… — невизначено сказав я.
Треп усміхнувся.
— Знаєш вислів «багатий, як вінтський король»?
Я кивнув.
— Ну, оце про нього. Його прапрадіди були вінтськими королями, перш ніж приперлась імперія й навернула всіх у віру в залізний закон і «Книгу Шляху». Якби не кілька вивертів долі десяток поколінь тому, королівською родиною Вінтасу були б Алверони, а не Калантиси, а мій друг мейр був би королем.
— Ваш друг? — із цікавістю перепитав я. — Ви знаєте мейра Алверона?
Треп невпевнено помахав рукою.
— Можливо, «друг» — це таки трохи з натяжкою, — визнав він. — Ми листувалися кілька років, обмінювалися новинами з різних куточків світу, в яких мешкаємо, раз чи два робили послуги один одному. Було б доречніше сказати, що ми знайомі.
— Таке знайомство вражає. Який він?
— Листи в нього доволі ґречні. Ані крихти снобізму, хоч його становище і значно вище за моє, — скромно відповів Треп. — Він справжнісінький король, ну, тільки без титулу й корони. Коли утворився Вінтас, його родина відмовилася поступатися хоч чимось зі своїх необмежених повноважень. Це означає, що мейр має право робити практично все, що може сам король Родерік: жалувати титули, збирати військо, випускати гроші, стягувати податки…
Треп різко хитнув головою.
— Ах, забув, чим займаюся, — промовив він, заходившись порпатися в кишенях. — Лише вчора одержав від нього листа.
Він дістав аркуш паперу, розгорнув його, а тоді прокашлявся й зачитав:
Я знаю, що у вас там поети й музиканти на кожному кроці, а мені саме потрібен молодик, який добре вправляється зі словом. Тут, у Северені, не можу знайти нікого годящого для себе. А я все-таки віддав би перевагу найкращому.
Передусім він має добре вправлятися зі словами; можливо, підійде якийсь музикант. На додачу я бажав би, щоб він був розумний, красиво говорив, був ґречний, освічений і обачний. Прочитавши цей список, ти, можливо, збагнеш, чому мені не поталанило знайти такого для себе. Якщо таки знаєш представника цієї рідкісної породи, порадь йому завітати до мене.