А тоді я спустився й запитав Анкера, чи не проти він притримати мої речі в підвалі до мого повернення. Він дещо винувато зізнався, що, перш ніж я почав там спати, крихітна кімнатка зі скісною стелею роками лишалася порожня, а послуговувалися нею лише для зберігання речей. Він був готовий не здавати її нікому, якщо я пообіцяю після повернення продовжити нинішню домовленість «кімната за музику». Я радо погодився й, закинувши футляр для лютні на плече, попрямував за двері.
***
Я не надто здивувався, знайшовши Елодіна на Кам’яному мості. Останнім часом мене не дивувало майже ніщо в Майстрові-Іменувачу. Він сидів на високому, по пояс, кам’яному краю мосту, й гойдав оголеними ногами над річкою, що текла за сто футів унизу.
— Привіт, Квоуте! — сказав він, не відриваючи погляду від бистрої води.
— Вітаю, майстре Елодін, — відказав я. — Боюсь, я покину Університет на семестр або два.
— Що, справді боїшся? — я помітив у його тихому звучному голосі натяк на веселість.
Лише за мить до мене дійшло, що він має на увазі.
— Це просто фігура мовлення.
— Фігури нашого мовлення — це наче картинки з іменами. Невизначеними, слабкими іменами, та все ж таки іменами. Зважай на них, — він підвів погляд на мене. — Посидь хвильку зі мною.
Я вже почав виправдовуватись, але відтак завагався. Він же, як-не-як, мене підтримав. Я поставив свою лютню й дорожню торбу на плаский камінь мосту. На хлопчачому обличчі Елодіна розтягнулася любляча усмішка, і він ляснув рукою по кам’яному парапету поряд із собою лицьовим боком долоні, щоб підказати мені, де сідати.
Я не без тривоги зазирнув за край.
— Я радше пас, майстре Елодін.
Він докірливо поглянув на мене.
— Обачність личить арканістові. Впевненість личить іменувачеві. Страх не личить ані тому, ані тому. І тобі не личить, — він знову ляснув по каменю, цього разу вже впевненіше.
Я обережно вибрався на парапет і звісив ноги через край. Краєвид був дивовижний, наснажливий.
— Ти бачиш вітер?
Я спробував. Якусь мить здавалося, ніби… Ні. Нічого. Я похитав головою.
Елодін безжурно знизав плечима, хоч я й відчув у ньому дрібку розчарування.
— Це гарне місце для іменувача. Скажи мені чому.
Я роззирнувся.
— Широкий вітер, сильні води, давній камінь.
— Гарна відповідь, — у його голосі я почув справжнє задоволення. — Але є ще одна причина. Камінь, вода й вітер є й деінде. Чим це місце відрізняється?
Я замислився на мить, роззирнувся, похитав головою.
— Не знаю.
— Ще одна добра відповідь. Запам’ятай її.
Я зачекав, коли він продовжить. Він не продовжив, і я запитав:
— А чому це місце добре?
Елодін довго дивився на воду, а тоді нарешті відповів, сказавши:
— Це — край. Це високе місце, звідки можна впасти. Із країв усе краще видно. Небезпека збуджує сонний розум. Дещо від цього стає ясним. Бачити речі необхідно іменувачеві.
— А як щодо падіння? — запитав я.
— Якщо ти падаєш, то падаєш, — стенув плечима Елодін. — Іноді падіння теж дечого навчає. Вві сні люди часто падають, перш ніж прокинутися.
Якийсь час ми задумливо мовчали. Я заплющив очі та спробував наслухати ім’я вітру. Почув воду внизу, відчув камінь мосту під долонями. Нічого.
— Знаєш, як раніше казали, коли якийсь студент покидав Університет на семестр? — запитав Елодін.
Я хитнув головою.
— Казали, що він ганяється за вітром, — реготнув він.
— Я чув цей вислів.
— Справді? І яким здавалося його значення?
Я трохи повагався, добираючи слова.
— Щось із несерйозним відтінком. Неначе студенти бігають туди-сюди без гарної мети.
Елодін кивнув.
— Більшість студентів ідуть із несерйозних причин або в гонитві за чимось несерйозним, — він нахилився вперед, дивлячись просто вниз, на річку. — Але таке значення він мав не завжди.
— Не завжди?
— Не завжди, — він знову випростався. — Колись давно, ще як усі студенти прагнули бути іменувачами, все було інакше, — облизав палець і підніс його до вітру. — Найбільше майбутніх іменувачів заохочували знайти саме ім’я вітру. Коли вони знаходили це ім’я, у них збуджувався сонний розум і знаходити інші імена ставало легше.
Але деяким студентам було важко знайти ім’я вітру. Тут було замало країв, замало ризику. Тож вони йшли геть, до диких, неосвічених земель. Шукали кращої долі, переживали пригоди, полювали на таємниці та скарби… — Елодін поглянув на мене. — Але насправді вони шукали ім’я вітру.