Наша розмова зупинилася: хтось зайшов на міст. То був чоловік із темним волоссям і худим обличчям. Він подивився на нас краєчком ока, не повертаючи голови; поки він ішов позаду нас, я постарався не думати про те, як легко йому буде зіштовхнути мене з мосту.
А тоді він нас проминув. Елодін стомлено зітхнув і продовжив:
— Часи змінилися. Тепер країв навіть менше, ніж було раніше. Світ не такий дикий. Чарів менше, таємниць більше, а ім’я вітру знає всього кілька людей.
— Ви знаєте його, так? — запитав я.
Елодін кивнув.
— Воно змінюється залежно від місця, та я вмію слухати його мінливу форму, — він засміявся і плеснув мене по плечу. — Тобі треба йти. Поганятися за вітром. Не бійся окремих ризиків, — усміхнувся. — У помірних дозах.
Я розвернув ноги, зіскочив зі щільної стіни та знову завдав на плече лютню й дорожню торбу. Але щойно я подався до Імрі, мене зупинив Елодінів голос:
— Квоуте.
Я повернувся й побачив, як Елодін нахиляється вперед, через бік мосту. Він усміхнувся, наче школярик.
— Плюнь, щоб щастило.
***
Деві відчинила мені двері та вражено вирячила очі.
— Боже праведний, — вимовила вона й театрально притиснула до грудей папірець. Я впізнав у ньому одну із записок, які зоставив у неї під дверима. — Це ж мій таємний шанувальник!
— Я намагався погасити позику, — сказав я. — Приходив чотири рази.
— Прогулянка сюди тобі на користь, — мовила вона веселим тоном без крихти співчуття й жестом покликала мене всередину, а тоді замкнула за мною двері на засув. У кімнаті пахло…
Я понюхав і запитав:
— Що це?
Її лице стало сумним.
— Мала бути груша.
Я поклав футляр із лютнею й дорожню торбу та сів за письмовий стіл Деві. Хай як я старався втриматися, погляд сам собою потягнувся до обвугленого чорного кільця.
Деві трусонула солом’яним волоссям і зазирнула мені в очі.
— Не хочеш повторного двобою? — запитала вона, вигнувши вуста. — Я все одно можу помірятися з тобою силами, хоч із ґрамом, хоч без. Можу помірятися з тобою силами навіть глибоко вві сні.
— Визнаю, що зацікавився, — сказав я. — Але замість цього маю займатися справами.
— Чудово, — промовила вона. — Ти справді збираєшся сплатити мені все? Нарешті знайшов собі покровителя?
Я хитнув головою.
— Однак у мене з’явилася надзвичайна можливість. Шанс дістати справді гарного покровителя, — трохи помовчав. — У Вінтасі.
Вона здійняла брову.
— Далеченько, — з наголосом вимовила Деві. — Я рада, що ти зайшов сплатити свій борг, перш ніж поскакати на інший бік світу. Хто його знає, коли ти вернешся.
— Це точно, — погодився я. — Однак у фінансовому плані я опинився в дещо дивному становищі.
Деві захитала головою, перш ніж я договорив.
— Однозначно ні. Ти вже завинив мені дев’ять талантів. Я не позичатиму тобі ще грошей у день твого від’їзду.
Я підняв руки, неначе захищаючись.
— Ти неправильно зрозуміла! — запевнив я, відкрив гаманець і висипав на стіл таланти та йоти. Вивалився й перстень Денни, і я зупинив його, перш ніж він скотився з краю столу.
Я показав на купку монет перед собою — трохи більше, ніж тринадцять талантів.
— Це всі гроші, які в мене є, — пояснив я. — На них мені треба доволі швидко дістатися Северена. Подолати тисячу миль із гаком. А це проїзд щонайменше на одному кораблі. Харчі. Проживання. Гроші на карети чи користування поштою.
Називаючи кожен пункт із цього переліку, я пересував відповідну суму з одного боку столу до іншого.
— Нарешті прибувши до Северена, я муситиму купити собі одяг, який дасть мені змогу перебувати при дворі, не скидаючись на музиканта-обірванця, яким я насправді є, — пересунув іще трохи монет.
І показав на нечисленні монетки, які залишилися.
— Отже, у мене замало грошей, щоб погасити борг перед тобою.
Деві дивилася на мене з-за складених драбинкою пальців.
— Розумію, — серйозно промовила вона. — Треба знайти якийсь альтернативний спосіб погашення боргу для тебе.
— Я думаю ось що, — заговорив. — Я можу лишити тобі заставу до свого повернення.
Її погляд ковзнув униз, до стрункого темного силуету мого футляра з лютнею.
— Не лютню! — швидко сказав я. — Вона мені потрібна.
— А що тоді? — запитала Деві. — Ти завжди казав, що не маєш чого заставити.
— Маю дещицю, — сказав я, попорпався в дорожній торбі й дістав книжку.
У Деві спалахнули очі. А тоді вона прочитала напис на корінці.