Якщо ви вели таке легке життя, що ніколи не зверталися до ломбардів, дозвольте пояснити. Ця розписка була своєрідною квитанцією, а я, маючи її, міг викупити свою лютню за ті самі гроші за умови, що встигну це зробити за одинадцять днів. На дванадцятий день вона ставала власністю господаря ломбарду, який, поза сумнівом, узяв би і продав би її вдесятеро дорожче.
Повернувшись на вулицю, я зважив монети. Вони здавалися тонкими й безплотними порівняно із шалдійською валютою чи важкими союзними грошами, що з ними я був знайомий. І все ж гроші повсюди витрачаються однаково, і за сім ноблів я дістав гарний комплект одягу, такий, у який може вбиратися шляхетний панич, а також пару м’яких шкіряних черевиків. На решту постригся, поголився, скупався, а також уперше за три дні гарно поїв. Опісля я знову залишився бідним, але почувався набагато впевненішим.
І все ж я знав, що добратися до мейра буде важко. Люди, наділені такою владою, як він, живуть під захистом багатьох різних речей. Є узвичаєні, куртуазні способи пробратися крізь цей захист: знайомства та аудієнції, послання й персні, візитівки й лизання дуп.
Але оскільки в мене було всього одинадцять днів на повернення лютні з ломбарду, мій час був занадто дорогоцінний для такого. Я мусив зв’язатися з Алвероном хутко.
Тож я подався до підніжжя Прямовису й відшукав маленьку кав’яреньку, що обслуговувала шляхетну клієнтуру. На одну з нечисленних дорогоцінних монет, що залишилися, купив кухлик шоколаду й сів на місце, з якого було видно галантерейну майстерню через дорогу.
Наступні кілька годин я слухав плітки, що крутяться в таких закладах. Навіть краще, завоював довіру розумного хлопчини, який працював у кав’ярні й чекав на можливість повторити мій шоколад за бажання. Скориставшись його допомогою та трішки послухавши чужі розмови, я чимало дізнався про двір мейра за короткий час.
Урешті тіні видовжились, і я вирішив, що настав час діяти. Покликав хлопчика до себе й показав через дорогу.
— Бачиш отого пана? В червоному жилеті.
— Так, пане.
— Знаєш, хто це?
— Есквайр Берґон, якщо ваша ласка.
«Треба когось важливішого».
— А того сердитого хлопаку в жахливому жовтому капелюсі?
Хлопчина приховав усмішку.
— То баронет Петтур.
«Ідеально». Я підвівся й поплескав Джима по спині.
— Із такою пам’яттю ти далеко підеш. Бережи себе, — дав йому півгріш і покрокував туди, де стояв баронет, мацаючи моток темно-зеленого оксамиту.
Зайве й казати, що на соціальній драбині ніхто не стоїть нижче за едема ру. Та й якщо забути про моє походження, я був безземельним простолюдином. Це означало, що за соціальним становищем баронет настільки вищий за мене, що, якби він був зіркою, я не міг би розгледіти його неозброєним оком. Людина з моїм статусом мала би звертатися до нього «мій пане», уникати зорового контакту, а також низенько та скромно кланятися.
Правду кажучи, людина з моїм становищем у суспільстві взагалі не мала б із ним розмовляти.
У Союзі все, звісно, було інакше. А сам Університет був особливо схильний до рівності. Але навіть там шляхта залишалася багатою, могутньою, зі зв’язками. Такі люди, як Емброуз, завжди топталися по таких людях, як я. А якщо виникали труднощі, він завжди міг зам’яти справу чи підкупити суддю, щоб урятуватися від біди.
Але тепер я був у Вінтасі. Тут Емброузу не треба було підкупати суддю. Якби я ненароком штовхнув баронета Петтура на вулиці, ще бувши босим і забрьоханим, він міг би відшмагати мене кінським батогом до крові, а тоді викликати констебля: хай заарештує мене за порушення громадського спокою. І констебль зробив би це, всміхнувшись і кивнувши.
Спробую висловитися більш стисло. У Союзі пани — це люди зі владою та грішми. У Вінтасі пани мають владу, гроші та привілеї. Багато правил їх просто не стосуються.
Тож у Вінтасі соціальне становище було вкрай важливе.
Тож, якби баронет дізнався, що я нижчий за нього, то буквально попихав би мною.
З іншого боку…
Пішовши на той бік вулиці до баронета, я розправив плечі й трохи підняв підборіддя. Напружив шию та трішки примружив очі. Роззирнувся так, ніби вся вулиця належала мені й наразі трохи мене засмучувала.
— Баронет Петтур? — швидко вимовив я.
Чоловік підвів погляд, невизначено всміхнувшись так, ніби не міг зрозуміти, впізнає мене чи ні.
— Так?
Я коротко махнув рукою в бік Прямовису.