— Ви зробили б велику послугу мейрові, якби якомога швидше провели мене до його маєтку.
Я зобразив суворе, майже сердите обличчя.
— Ну, я певен… — судячи з тону, він був аж ніяк не певен. Я відчував, як у ньому починають нуртувати запитання, виправдання. — Щ…
Я вп’явся в баронета своїм найпихатішим поглядом. Едема, може, й перебувають на найнижчому щаблі соціальної драбини, та на світі немає кращих акторів. Я виховувався на сцені, а мій батько вмів зіграти такого величного короля, що я бачив, як глядачі скидали капелюхи, коли він виходив на сцену.
Я зробив свій погляд жорстким, як агат, і оглянув рум’яного чоловіка згори донизу, наче він був конем, а я не був певен, чи варто на нього ставити.
— Якби питання не було нагальне, я нізащо не став би так вам нав’язуватись, — я завагався, а тоді напружено, неохоче додав: — Пане.
Баронет Петтур зазирнув мені в очі. Він трохи вийшов із рівноваги, але й близько не так сильно, як я сподівався. Як і більша частина шляхти, він був зациклений на собі, наче гіроскоп, що обертається навколо своєї осі, і тоді він не пирхав і не дивився на мене зверхньо лише через невпевненість. Він придивився до мене в намаганні вирішити, чи можна ризикнути образити мене, запитавши, як мене звати та звідки ми знайомі.
Однак у мене ще залишалась одна хитрість у запасі. Я пустив у хід нещиру, насторожену усмішку, якою послуговувався швейцар у «Сірому чоловікові», коли я багато місяців тому приходив до Денни. Як я вже казав, усмішка була гарна: люб’язна, ввічлива й більш зверхня, ніж якби я простягнув руку й погладив чолов’ягу по голові, наче пса.
Баронет Петтур витримав під вагою цієї усмішки майже цілу секунду. А тоді тріснув, наче яйце, трохи зігнувши плечі, і його поведінка стала трішечки улесливою.
— Я з радістю надам мейрові будь-яку послугу, яку тільки можу, — проказав він. — Будь ласка, дозвольте.
Він першим попрямував до підніжжя кручі.
Я, пішовши слідом, усміхнувся.
Розділ п’ятдесят четвертий. Гонець
За допомогою блефу та красивих слів я зумів подолати більшу частину захисту мейра. Баронет Петтур допоміг мені самою своєю присутністю. Супроводу впізнаваного представника шляхти було достатньо, щоб я опинився в глибині маєтку Алверона. Невдовзі після того він перестав бути корисним, і я його покинув.
Коли він опинився за межами поля зору, я зробив максимально нетерпляче обличчя, розпитав заклопотаного слугу, куди йти, і дійшов аж до зовнішніх дверей приймальної зали мейра, де мене зупинив непримітний чоловік середнього віку. Він був огрядний, кругловидий і, попри вишуканий одяг, видався мені схожим на бакалійника.
Якби не кілька годин збирання інформації в Нижньому Северені, я, можливо, припустився б жахливої помилки та спробував би за допомогою блефу прорватися повз цього чоловіка, бо подумав би, що він просто гарно вбраний служник.
Але це насправді була та людина, яку я шукав: мейрів лакей Стейпс. Він, хоч і був схожий на бакалійника, випромінював справжню владу. Поводився він тихо й упевнено, а не так, як я, коли підім’яв під себе баронета, — самовпевнено, безцеремонно.
— Чим можу допомогти? — запитав Стейпс. Тон у нього був цілком увічливий, але за його словами крилися інші запитання. «Хто ви? Що тут робите?»
Я дістав лист від графа Трепа й передав його з легким поклоном.
— Ви зробили б мені велику послугу, якби передали це мейрові, — пояснив я. — Він мене очікує.
Стейпс холодно позирнув на мене, чудово даючи зрозуміти: якби мейр мене очікував, то він знав би про це десять днів тому. Стейпс, оглядаючи мене, потер підборіддя, і я побачив у нього на руці тьмяний залізний перстень із рядком золотих літер на поверхні.
Стейпс, попри очевидні побоювання, взяв листа і зник за подвійними дверима. Я хвилину нервово простояв у коридорі, а тоді він повернувся і провів мене всередину. В ньому досі відчувалося легке несхвалення.
Ми пройшли коротеньким коридором, а тоді дісталися ще одних дверей, обабіч яких стояли вартові в обладунках. Це була не церемоніальна варта, яку часом можна побачити на людях, коли вона стоїть, напружено виструнчившись і тримаючи алебарди. Вартові були вбрані в кольори мейра, та під їхніми шатами кольору сапфірів і слонової кістки були робочі латні нагрудники зі сталевих кілець і вичиненої шкіри. Кожен мав при собі довгий меч і довгий ніж. Коли я підійшов ближче, вони серйозно поглянули на мене.
Лакей мейра кивнув мені, і один із вартових хутко, вміло обмацав мене, провівши руками вздовж моїх рук і ніг, а також довкола грудей у пошуках прихованої зброї. Раптом я щиро зрадів деяким негараздам, пережитим у дорозі, а саме тим, через які втратив пару тонких ножів, які звик носити під одягом.