Але ці апартаменти, хоч і були завеликі для моїх відсутніх пожитків, виявилися замалими для мене. Я був зобов’язаний лишатися там і чекати, коли мейр мене викличе. Позаяк я гадки не мав, коли це може статися, я був усе одно що в пастці.
Щоб віддати належне гостинності мейра, я мушу згадати й дещо позитивне. Їжа була прекрасна, хоч і дещо охолола, доки прибула з кухонь. Також знайшлася чудова мідна ванна. Гарячу воду занесли слуги, але витікала вона звідти по трубах. Я не очікував відшукати такі зручності так далеко від цивілізаторського впливу Університету.
До мене навідався один із кравців мейра, запальний маленький чоловічок, який обміряв мене шістдесятьма різними способами, теревенячи про придворні плітки. Наступного дня хлопчик-кур’єр доставив два комплекти вишуканого одягу кольорів, які мені пасували.
У певному розумінні мені пощастило, що в морі мене спіткала лиха година. Одяг, наданий кравцями Алверона, був значно кращий за все, що я міг собі дозволити навіть із Треповою допомогою. Завдяки цьому в Северені я мав вельми ефектний вигляд.
А найкраще було те, що, перевіряючи, як на мені сидить одяг, балакучий кравець зауважив, що зараз у моді плащі. Я скористався нагодою й дещо перебільшено розповів про плащ, який подарувала мені Фела, оплакавши його втрату.
Результатом став плащ насиченого багряного кольору. Такий геть не вбереже від дощу, та мені він вельми сподобався. У ньому я не просто мав доволі ефектний вигляд: ясна річ, він також мав купу вдалих кишеньок.
Отож я був одягнений, нагодований і оселився серед розкошів. Але, попри ці щедроти, вже наступного дня до опівдня крутився у своїх апартаментах, наче кіт у ящику. Мені аж свербіло вийти надвір, забрати лютню з ломбарду, довідатися, нащо мейрові знадобилася служба якоїсь розумної, красномовної, а головне — обачної людини.
Розділ п’ятдесят п’ятий. Люб’язність
Я придивився до мейра крізь прогалину в живоплоті. Він сидів на кам’яній лаві під тінистим деревом у своїх садах і завдяки вільним рукавам та жилету видавався справжнісіньким шляхетним паном. Він був убраний у кольори дому Алверонів: сапфіровий і жовтувато-білий, барву слонової кістки. Але його одяг, хоч і вишуканий, не був демонстративно розкішний. На мейрові був золотий перстень із печаткою, та інших прикрас не було. Порівняно з багатьма іншими людьми при його дворі мейр був одягнений майже просто.
Попервах через це видавалося, ніби Алверон зневажає придворну моду. Але невдовзі я зрозумів, у чому річ насправді. Його жовтувато-біла сорочка була кремова й бездоганна, а сапфіровий жилет — дуже яскравий. Я побився б об заклад, поставивши власні великі пальці, що їх надягали не більш як пів десятка разів.
Це було елегантною й дуже ефектною демонстрацією багатства. Мати змогу дозволити собі вишуканий одяг — це одне, але скільки коштує утримання гардероба, в якому геть ніщо не буває хоч трішечки зношеним? Я згадав слова графа Трепа про Алверона: «Багатий, як вінтський король».
Сам мейр мав практично такий самий вигляд, як раніше. Високий і худий. Частково сивий і бездоганно доглянутий. Я помітив, яке в нього стомлене обличчя, як у нього злегка тремтять руки, яка в нього поза. «Він здається старим, — мовчки подумав я, — але він не старий».
На дзвіниці почали вибивати годину. Я відступив від живоплоту й неспішно зайшов за поворот, щоб зустрітися з мейром.
Алверон кивнув, уважно оглядаючи мене холодними очима.
— Квоуте, я щиро сподівався, що ти прийдеш.
Я напівофіційно вклонився.
— Мені було приємно дістати від вас запрошення, ваша милосте.
Алверон жодним жестом не наказував мені сідати, тож я стояв собі далі. Підозрював, що він оцінює мої манери.
— Сподіваюся, ти не проти зустрічі надворі. Уже бачив сади?
— Ще не мав змоги, ваша милосте, — я вимушено сидів у своїх клятих кімнатах, доки він не послав по мене.
— Прошу, дозволь мені тут усе тобі показати, — він узявся за відполірований ціпок, що стояв притулений до тінистого дерева. — Я завжди вважав, що перебування на свіжому повітрі позитивно впливає на будь-які недуги, що мучать тіло, хоча інші з цим не згодні, — нахилився вперед, неначе зібравшись підвестись, але по його обличчю промайнула тінь болю і він із болем втягнув крізь зуби трохи повітря. «Хворий, — дійшло до мене. — Не старий, а хворий».