Я за мить опинився поряд із мейром і простягнув йому руку.
— Дозвольте, ваша милосте.
Мейр натягнуто всміхнувся.
— Якби я був молодший, то посміявся б із твоєї пропозиції, — зітхнув він. — Але гордість — це привілей сильних, — поклав на моє передпліччя худу долоню й зіп’явся на ноги, спершись на мене. — Натомість я маю задовольнитися люб’язністю.
— Люб’язність — це привілей мудрих, — невимушено відповів я. — Тож можна зауважити, що мудрість робить вас любим.
Алверон сухо реготнув і поплескав мене по передпліччю.
— Гадаю, так це буде трохи легше терпіти.
— Не хочете взяти ціпок, ваша милосте? — запитав я. — Чи ми підемо разом?
У нього вирвався такий самий сухий смішок.
— «Підемо разом». Делікатно сказано, — мейр узявся правою рукою за ціпок, тимчасом як його лівиця несподівано сильно схопилася за моє передпліччя.
— Пане й пані, — лайнувся він собі під носа. — Ненавиджу, коли хтось бачить, як я дибуляю. Але не так страшно спиратися на руку юнака, як кульгати самотужки. Жахливо, коли власне тіло підводить. Замолоду про таке не думається ніколи.
Ми пішли, і наша розмова затихла, поки ми прислухалися до плюскоту води у фонтанах і співу пташок у живоплотах. Раз у раз мейр звертав увагу на якусь статую й розповідав, котрий із його предків її замовив, створив чи (про це він розповідав уже тихішим, винуватим голосом) поцупив у чужих краях під час війни.
Ми проходи´ли садами майже годину. Алверон поступово став менше обтяжувати мені руку, а невдовзі вже спирався на мене більше для рівноваги, ніж заради опори. Ми проминули кількох шляхетних панів і пані, які кланялися чи кивали мейрові. Коли вони вже не могли нас почути, він розповідав, хто це, яке становище вони посідають при дворі, й долучав до цього одну-дві кумедні пліточки.
— Вони хочуть знати, хто ти, — промовив він, коли одна така парочка пройшла за живоплотом. — До вечора це стане єдиною темою для розмов. Ти посол із Реніру? Юний шляхтич, який прагне багатих володінь із дружиною на додачу? А може, ти мій давно загублений син, привіт із моєї шаленої молодості? — він тихенько захихотів і поплескав мене по руці. Можливо, Алверон вів би й далі, та він перечепився об кам’яну плиту, що стирчала, й мало не впав. Я хутко його спинив і посадовив на кам’яну лаву біля стежки.
— От напасть, — лайнувся він, явно знічений. — І на що це було би схоже: мейр борсається на спині, як той жук? — він сердито роззирнувся довкола, та ми, схоже, були самі. — Не зробиш послугу старому?
— Я у вашому розпорядженні, ваша милосте.
Алверон проникливо глянув на мене.
— Справді? Що ж, це дрібничка. Помовкуй про те, хто ти такий і які в тебе справи. Це дивовижно подіє на твою репутацію. Що менше ти їм розповідатимеш, то більшого всі від тебе хотітимуть.
— Я не розводитимуся про себе, ваша милосте. Але мені було б легше не розповідати про причину свого перебування тут, якби я знав, яка вона…
Лице Алверона набуло лукавого виразу.
— А й справді. Але це місце занадто публічне. Досі ти демонстрував гарне терпіння. Скористайся ним іще трішки, — він поглянув на мене. — Не зволиш провести мене до моїх апартаментів?
Я простягнув руку.
— Звісно, ваша милосте.
***
Повернувшись до своїх кімнат, я зняв із себе вишиту куртку й повісив її в різьбленому палісандровому гардеробі. Ці величезні меблі були оздоблені кедром і сандаловим деревом, пахощі яких витали в повітрі. Зі внутрішнього боку дверцят висіли великі бездоганні дзеркала.
Я пройшов підлогою з відшліфованого мармуру й сів на червону оксамитову канапу для відпочинку. Знічев’я замислився, як саме слід відпочивати на канапі. Не пригадував, щоб колись таким займався. Трохи помисливши, вирішив, що відпочивати на канапі — це, мабуть, майже як розслаблятись, але тоді, коли в кишені більше грошей.
Занепокоївшись, я зіп’явся на ноги й заходив кімнатою. На стінах висіли картини — майстерно виконані олійні портрети й пасторальні сценки. На одній стіні був величезний гобелен із дуже деталізованим зображенням масштабної морської битви. Він заволодів моєю увагою майже на пів години.
Я сумував за лютнею.
Заставити її було страшенно важко, все одно що відтяти собі руку. Я не сумнівався, що наступні десять днів буду сам не свій від тривоги, побоюючись, що не зможу її викупити.
Але мене ненароком заспокоїв сам мейр. У моєму гардеробі висіли шість комплектів одягу, досить вишуканого для будь-якого лорда. Коли його доставили до моєї кімнати, я відчув, що розслабляюся. Побачивши його, я найперше подумав не про те, що тепер можна спокійно спілкуватися з придворним товариством. Я подумав, що в найгіршому разі можна вкрасти його, продати лахмітникові й дістати більш ніж удосталь грошей, щоб повернути лютню.