А тоді вона проминула нас. Я зрозумів, що трохи спітнів.
Якщо мейр і помітив це, то не став на це зважати.
— Жахлива жінка. Щовитка заводить нового чоловіка. Її батька було поранено на дуелі з есквайром Гіґтоном через «непристойну» заяву. Заява була правдива, та це мало що значить, коли шпаги вже оголено.
— А що сквайр?
— Помер наступного дня. Теж прикро. Він був хороший, просто не вмів притримати язика, — мейр зітхнув і підвів погляд на дзвіницю. — Як я вже казав… Одного лікаря мені цілком достатньо. Кодікус квокче наді мною, наче квочка. Ненавиджу вживати ліки, коли вже йду на поправку.
Мейрові того дня, схоже, і справді було краще. Під час прогулянки він, по суті, й не мусив спиратися на мою руку. Я відчував, що він спирається на мене лише для того, щоб ми мали змогу поговорити, перебуваючи так близько один до одного.
— Покращення вашого стану начебто незле доводить, що його допомога вас зцілює, — зауважив я.
— Так, так. Його зілля відганяють від мене хворобу на цілий виток. А часом — на кілька місяців, — він гірко зітхнув. — Але вони завжди повертаються. То що, мені пити зілля до скону?
— Можливо, потреба в них відпаде, ваша милосте.
— Я сам на це сподівався. Під час своїх нещодавніх мандрів Кодікус зібрав певні трави, що діяли просто чудово. Після останньої його процедури я залишався здоровим майже рік. І думав, що нарешті звільнився від недуги, — мейр набурмосився, опустивши погляд на свій ціпок. — І все ж я такий.
— Якби я міг хоч якось вам допомогти, ваша милосте, то допоміг би.
Алверон повернув голову, щоб зазирнути мені в очі. А за мить кивнув самому собі.
— Щиро в це вірю, — проказав він. — Просто надзвичайно.
***
Далі було ще кілька подібних розмов. Я здогадувався, що мейр намагається мене оцінити. Він із майстерністю, набутою за сорок років придворних інтриг, непомітно керував розмовою, дізнавався мої думки, визначав, вартий я його довіри чи ні.
Я, хоч і не мав такого досвіду, як мейр, також незле вмів поговорити. Я завжди відповідав на запитання обережно, незмінно залишався ввічливим. За кілька днів між нами почала зростати взаємна повага. Не дружба, як у мене із графом Трепом. Мейр ніколи не заохочував мене забути про його титул чи сидіти в його присутності, але ми зближувалися. Якщо Треп був другом, то мейр скидався на відстороненого діда: добрий, але немолодий, серйозний і стриманий.
У мене склалося враження, що мейр — людина самотня, змушена триматися на віддалі від підданців і придворних. Я мало не запідозрив, що він міг попросити у Трепа компаньйона. Людину розумну, але віддалену від придворних інтриг, щоб із нею можна було час від часу говорити чесно.
Попервах я відкидав таку думку як малоймовірну, але минали дні, а мейр ніяк не згадував, яким чином планує мене використати.
Якби в мене була лютня, я міг би коротати час із приємністю, та вона досі лежала в Нижньому Северені. Сім днів — і вона стане власністю ломбарду. Тож музики не було — були лише мої лункі кімнати та моє кляте безглузде неробство.
Чутки про мене ширились, і до мене заходили різні придворні. Одні вдавали, ніби радо мене вітають. Інші демонстративно хотіли попліткувати. Я навіть запідозрив кілька спроб зваблення, але на тому етапі свого життя так мало знав про жінок, що був невразливим для цих ігор. Один пан навіть спробував позичити в мене грошей, і я ледве втримався, щоб не розсміятися йому в обличчя.
Вони розповідали різні історії, в різній мірі виявляли хитрість, але всі вони приходили з однієї причини: добути в мене відомостей. Але оскільки мейр наказав мені нічого не розповідати про себе, всі розмови були короткими й незадовільними.
Гаразд, усі, крім однієї. Виняток лише підтверджує правило.
Розділ п’ятдесят сьомий. Пригорща заліза
Я зустрів Бредона на четвертий день перебування в Северені. Година була рання, та я вже ходив туди-сюди по кімнатах, ледь не божеволіючи з нудьги. Я вже поснідав, а до обіду залишалася не одна година.
За той день я вже зіткнувся з трьома придворними, що приходили мене розвідати. Я вправно розбирався з ними, за будь-якої нагоди завершуючи розмови. «То звідки ти, мій хлопчику?» Ой, самі знаєте, як воно буває. Мандри — така штука… «А батьки?» Власне кажучи, так. Вони в мене були. Навіть двоє. «Що привело тебе до Северена?» Передусім карета й четверо коней. Хоча мені довелося й походити на своїх двох. Це, знаєте, корисно для легень. «А що ти тут робиш?» Ясна річ, насолоджуюся приємними розмовами. Зустрічаюся з цікавими людьми. «Справді? А з ким?» Ну, з усякими людьми. Зокрема вами, лорде Превек. Ви просто неймовірна людина…