Навіть гірше: всього два дні — і моя лютня та чудовий футляр від Денни стали би власністю іншої людини. Я сподівався, що до цього часу добудуся достатньої ласки від мейра, аби мати змогу попросити в нього гроші, потрібні, щоб викупити їх у ломбарді. Я хотів, щоб мейр був моїм боржником, а не навпаки. Коли стаєш боржником комусь зі шляхти, звільнитися від цього боргу надзвичайно важко.
Але якщо відсутність виклику від Алверона на щось указувала, то я, вочевидь, аж ніяк не добувся його ласки. Я перебирав спогади, намагаючись зрозуміти, що такого міг бовкнути під час нашої останньої розмови, щоб його образити.
Я витягнув із шухляди візитівку й тепер намагався вигадати ґречний спосіб попросити в мейра грошей. Однак тут у двері постукали. Вирішивши, що це мені зарано принесли обід, я попросив служника залишити його на столі.
Запала багатозначна тиша, що вирвала мене з задуми. Я помчав до дверей і з величезним подивом уздрів, що за порогом стоїть мейрів лакей, Стейпс. Раніше запрошення від Алверона завжди доставляв кур’єр.
— Мейр бажає вас бачити, — промовив він.
Я помітив, що лакей якийсь замучений. Очі в нього були втомлені, наче він недосипав.
— У саду?
— У своїх кімнатах, — відповів Стейпс. — Я проведу вас туди.
Якщо вірити придворним пліткарям, Алверон рідко приймав відвідувачів у своїх кімнатах. Пішовши слідом за Стейпсом, я мимоволі відчув полегшення. Немає нічого гіршого за чекання.
***
Алверон сидів на великій перині, зіпершись на подушки. Він здавався блідішим і худішим, аніж тоді, коли я бачив його минулого разу. Очі в нього залишались ясними та проникливими, але того дня в них було й дещо інше, якесь тяжке почуття.
Він показав жестом на стілець неподалік.
— Квоуте! Заходь. Сідай, — голос у нього теж ослаб, але в ньому все одно відчувалася владність. Я сів біля ліжка Алверона й відчув, що зараз недоречно дякувати йому за честь.
— Квоуте, знаєш, скільки мені років? — запитав він без передмов.
— Ні, ваша милосте.
— А яким був би твій здогад? Наскільки старим я здаюся? — я знову вловив тяжке почуття в його очах: гнів. Гнів, який тлів, подібно до розпеченого вугілля під тонким шаром попелу.
Мій розум завзято запрацював, намагаючись вирішити, як відповісти найкраще. Я не хотів ризикувати образити мейра, та лестощі, позбавлені надзвичайної витонченості і вправності, його дратували.
Отже, залишається останній варіант. Чесність.
— П’ятдесят один рік, ваша милосте. Можливо, п’ятдесят два.
Він повільно кивнув. Його гнів начебто вщух, як далекий грім.
— Не треба питати про свій вік молодих. Мені сорок, і наступного витка в мене день народження. Однак ти маєш рацію: вигляд у мене на всі п’ятдесят. Дехто навіть міг би сказати, що ти ще великодушно висловився, — він із відсутнім виглядом пригладив долонями ковдри. — Старіти дочасно — це жахливо.
Алверон заціпенів від болю та скривився. За мить біль минувся, і він глибоко вдихнув. Його лице вкрилося ледь помітним шаром поту.
— Не знаю, як довго зможу з тобою говорити. Здається, мені сьогодні ведеться не надто добре.
Я підвівся.
— Привести Кодікуса, ваша милосте?
— Ні, — різко сказав він. — Сядь.
Я сів.
— Ця клята хвороба підкралася до мене минулого місяця, зістаривши мене на кілька років і змусивши мене це відчути. Я все життя дбав про свої землі, та одним знехтував. Я не маю сім’ї, не маю спадкоємця.
— Ви збираєтеся знайти дружину, ваша милосте?
Алверон безвільно опустився на подушки.
— Чутка нарешті розійшлася, так?
— Ні, ваша милосте. Я здогадався про це з того, що ви казали під час деяких розмов.
Він проникливо поглянув на мене.
— Чесно? Здогадався, а не дізнався з чуток?
— Чесно, ваша милосте. Чутки існують — їх повен двір, вибачте за вислів.
— «Повен двір». Гарно сказано, — він усміхнувся — кволо, ледь помітно.
— Але здебільшого вони стосуються якогось таємничого гостя із заходу, — я злегка вклонився, не встаючи зі стільця. — Про шлюб — нічого. Усі вважають вас першим парубком світу.
— А… — вимовив Алверон, і на його обличчі відбилося полегшення. — Колись це було так. Батько спробував одружити мене, коли я був молодшим. Тоді я доволі вперто не бажав одружуватися. Ось іще одна проблема зі владою. Якщо її в тебе забагато, люди не наважуються вказувати на твої помилки. Влада може бути жахливою.