Алверон розсміявся глибоким щирим сміхом, але хоч він і прозвучав радісно, я здогадався, що сміятися мейрові боляче.
— Я більше думав про перші два пункти, — зізнався він і з важкими повіками знов опустився на подушки.
Я кивнув.
— Ваша милосте, мені знадобиться дізнатися про неї більше. Намагатися залицятися до жінки, не знаючи її, було б гірше ніж дурістю.
Алверон стомлено кивнув.
— Елементарне тобі може пояснити Кодікус. Він чимало знає про історію родин. Родина — це фундамент, на якому стоїть людина. Якщо ти залицятимешся до неї, тобі потрібно буде знати її походження, — він жестом підкликав мене до себе та простягнув залізний перстень. Затримавшись у повітрі, його рука затремтіла від натуги. — Покажи оце Кодікусу, і він здогадається, що ти від мене.
Я швидко взяв перстень.
— Він знає, що ви плануєте одружитися?
— Ні! — Алверон різко розплющив очі. — Нікому про це не кажи! Вигадай якусь причину для своїх запитань. Піди та принеси мої ліки.
Він відкинувся назад і заплющив очі. Йдучи, я почув, як він кволо промовляє:
— Іноді її не надають свідомо, іноді її не надають добровільно. Тим не менше… вся влада.
— Так, ваша милосте, — відповів я, та він поринув у неспокійний сон іще до того, як я вийшов із кімнати.
Розділ п’ятдесят дев’ятий. Мета
Покинувши мейрові кімнати, я замислився, чи не послати поперед себе до Кодікуса кур’єра зі своєю візитівкою та перснем. А тоді відмовився від цієї думки. Я ж виконую доручення для мейра. Це вже точно має виправдати незначне порушення етикету.
Завдяки численним чуткам я знав, що арканіст Алверона постійно перебуває при дворі мейра вже понад десятиліття. Але я гадки не мав, чого від цієї людини чекати, — тільки знав, що він живе в одній із південних веж маєтку.
Я постукав у товсті дерев’яні двері.
— Стривайте, — долинув тихий голос. Стало чути, як хтось відсуває засув, двері відчинились, і за ними показався худий чолов’яга з довгим яструбиним носом і кучерявим чорним волоссям. Він був убраний у довгий темний одяг, який чимось нагадував мантію майстра. — Так?
— Я тут замислився, чи не можна забрати у вас трохи часу, пане, — проказав я. Моє збентеження було вдаваним лише наполовину.
Він окинув мене поглядом і зауважив мій вишуканий одяг.
— Приворотними зіллями не займаюся. Таке можна знайти в Нижньому Северені, — важкі двері почали мало-помалу зачинятися. — Хоча вам, на мою думку, краще підійшли би трохи танців і кілька троянд.
— Я тут з іншої причини, — швидко відповів я. — Власне кажучи, з двох причин. По-перше, заради мейра, по-друге, заради себе.
Я підняв руку, показуючи залізний перстень на долоні. З лицьового боку персня було нанесено ясним золотом ім’я Алверона.
Двері припинили зачинятися.
— Тоді заходьте, — промовив Кодікус.
Кімната скидалася на маленький Університет в одному приміщенні. У знайомому червоному світлі симпатичних ламп виднілися полиці з книжками, столи, заставлені крученим скляним посудом, а у віддаленому кінці я розгледів щось схоже на маленьку пічку чи тигель, наполовину заховане за вигнутою стіною вежі.
— Боже милостивий! — вигукнув я та прикрив рота однією рукою. — Це дракон? — показав на величезне опудало крокодила, що звисало з однієї з балок попід стелею.
Майте на увазі: деякі арканісти стережуть свою територію ревніше за акул, особливо ті, кому вдалося добутися таких розкішних придворних посад. Я гадки не мав, як Кодікус може відреагувати на юного студента-арканіста на своїй території, тож вирішив, що безпечніше зіграти роль приємно дурнуватого, нешкідливого панича.
Кодікус зачинив за мною двері й захихотів.
— Ні. Це алігатор. Запевняю, цілком безпечний.
— Він мене трохи наполохав, — сказав я. — Яка користь від такої штуки?
— Чесно? — він підвів погляд на опудало. — Насправді я не знаю. Воно належало арканістові, який жив тут до мене. Викидати його було якось шкода. Цей екземпляр вражає, чи не так?
Я нервово зиркнув на опудало.
— Авжеж.
— І що ж то за справи, про які ви казали? — Кодікус показав жестом на велике крісло з подушками й умостився у схожому кріслі навпроти мене. — На жаль, у мене всього кілька хвилин перед іншими клопотами. А доти мій час належить вам… — він запитливо стих.
Я бачив, що Кодікус чудово знає, хто я такий: таємничий молодик, із яким зустрічався мейр. Я здогадувався, що йому не менше за інших кортить довідатися, чому я в Северені.