— Квоут, — відрекомендувався я. — Власне кажучи, половина моїх справ — це ліки для мейра, — я помітив між його бровами невелику роздратовану складку й поквапився заперечити його думки. — Я перед цим розмовляв із мейром, — тут я зовсім ненадовго замовк, неначе дурнувато пишався цим. — А він попросив мене принести йому ліки, коли я поговорю з вами.
Складка зникла.
— Звісно, — невимушено промовив Кодікус. — Тоді я не муситиму йти до його кімнат. Але яке питання ви бажали обговорити?
— Ну, — я захоплено нахилився вперед, — я цікавлюсь історією шляхетних родин Вінтасу. Розумієте, я думаю про написання книжки.
— Генеалогії? — я помітив, як його очі затуманилися від нудьги.
— О ні! Генеалогій уже задосить. Я думав про збірку оповідей, пов’язаних із видатними родинами, — я неабияк пишався цією брехнею. Вона не лише пояснювала, чому мене цікавить родина Мелуан, а й давала мені привід проводити стільки часу з мейром. — Історія часто буває вельми сухою, зате оповіді подобаються всім.
Кодікус кивнув сам собі.
— Розумна думка. Книжка могла б вийти цікавою.
— Я писатиму короткі історичні довідки для кожної родини в якості вступу до оповідок. Мейр згадував, що ви неабиякий авторитет у тому, що стосується давніх родин, і сказав, що зрадіє, якщо я до вас завітаю.
Цей комплімент справив бажаний ефект, і Кодікус трішечки надувся від гордощів.
— Не знаю, чи вважав би себе авторитетом, — мовив він із фальшивою скромністю, — але я таки трохи історик, — поглянув на мене, здійнявши брову. — Ви маєте розуміти, що самі родини, напевно, були б кращим джерелом інформації.
— Начебто так, — відповів я, позирнувши скоса, — але найцікавішими історіями про себе родини часто діляться неохоче.
Кодікус широко всміхнувся.
— Гадаю, що так, — його усмішка так само швидко померкла. — Але я певен, що не знаю жодної такої оповідки про родину мейра, — серйозно додав він.
— О ні, ні, ні! — я замахав руками в завзятому запереченні. — Мейр — це особливий випадок. Я й не мріяв би… — я замовк і помітно глитнув. — Я сподівався, що ви, можливо, зумієте просвітити мене стосовно родини Леклессів. Про них я нічого не відаю.
— Справді? — здивовано сказав Кодікус. — Вони втратили колишні позиції, зате є справжньою скарбницею історій, — його погляд зосередився на чомусь далекому, і він розгублено застукав пальцями по губах. — Як щодо такого? Я підчитаю їхню історію, а ви приходьте завтра, щоб поговорити довше. Мейрові вже майже час приймати ліки, і відкладати це не варто.
Він зіп’явся на ноги й почав закочувати рукави.
— Є одна річ, яку я можу згадати відразу, якщо ви не проти, щоб я теревенив, готуючи мейрові ліки.
— Я ніколи не бачив, як створюють зілля, — завзято промовив я. — Якщо це не надто відвертатиме вашу увагу…
— В жодному разі. Я міг би приготувати його хоч уві сні, — Кодікус зайшов за робочий стіл і запалив дві свічки з блакитним полум’ям. Я постарався вдати, ніби досить вражений, хоч і знав, що вони лише для краси.
Кодікус витрусив трохи сушеного листа на маленькі ручні терези та зважив.
— Ви не проти додавати до своїх досліджень чутки?
— Якщо вони цікаві, то ні.
Затихши, він обережно відміряв трохи прозорої рідини з пляшки зі скляним корком.
— Як я розумію, родина Леклессів має фамільну реліквію. Ну, не зовсім фамільну реліквію, але певну дуже давню річ часів початку їхнього родоводу.
— Це не велика дивовижа. У старих родин повно фамільних реліквій.
— Цить! — сердито промовив він. — Тут усе не так просто.
Він вилив рідину на пласку свинцеву миску, ззовні прикрашену якимись неоковирними витисненими символами. Рідина забулькала й зашипіла, наповнюючи повітря легким, але їдким запахом.
Кодікус перелив рідину в металеву миску над свічками. Далі додав сухий лист, дрібку чогось і мірку білого порошку. Плюснув трохи рідини (як я вирішив, просто води), перемішав і вилив те, що вийшло, крізь фільтр у прозору скляну пляшечку, а тоді закрив її корком.
Кодікус продемонстрував мені результат: прозору рідину бурштинового кольору з легким зеленкуватим відтінком.
— Ось. Нагадайте йому, що це треба випити повністю.
Я взяв теплу пляшечку.
— Що це за фамільна реліквія?
Кодікус сполоснув руки в порцеляновій мисці й потрусив ними, щоб висушити.
— Я чув, що в найдавнішій частині земель Леклессів, у найдавнішій частині маєтку їхніх пращурів є таємні двері. Двері без ручки й без петель, — він придивився до мене, пересвідчуючись у тому, що я уважно слухаю. — Відчинити їх неможливо. Вони замкнені, та при цьому не мають замка. Що ховається по той бік, не знає ніхто.