Він кивнув на пляшечку в моїй руці.
— А тепер віднесіть це мейрові. Найкраще вийде, якщо він вип’є це теплим, — Кодікус провів мене до дверей. — Неодмінно приходьте завтра, — злегка всміхнувся. — Я знаю історію про сімейство Менебра, від якої ваше руде волосся посивіє.
— О, я працюю з родинами по черзі, — відповів я: не хотілося ризикувати загрузнути в нескінченних придворних плітках. — Максимум — із двома водночас. Просто зараз я працюю над Алверонами й Леклессами. Нізащо не змусив би себе взятися ще за одну родину, — я дурнувато всміхнувся. — Уже й так добряче заплутав сам себе.
— Прикро, — сказав Кодікус. — Розумієте, я чимало подорожую. Багато шляхетних домів охоче приймає арканіста самого мейра, — він хитрувато позирнув на мене. — Так я дізнаюся доволі цікаві факти, — відчинив двері. — Подумайте над цим. І неодмінно зазирніть завтра. Я точно знатиму більше про Леклессів.
Я опинився біля дверей до мейрових кімнат, ще як пляшечка не встигла охолонути. Стейпс відчинив двері, коли я в них постукав, і провів мене до внутрішніх кімнат мейра.
Мейр Алверон спав у тій самій позі, в якій я його покинув. Коли Стейпс зачинив за мною двері, мейр розплющив одне око і кволо покликав мене жестом до себе.
— А ти не квапився.
— Ваша милосте, я…
Він знову покликав мене вперед, тепер уже різкіше.
— Давай мені мої ліки, — через силу вимовив Алверон. — А тоді йди. Я втомився.
— На жаль, це доволі важливо, ваша милосте.
Він розплющив обидва ока. В його погляді знову затлів гнів.
— Що? — різко вимовив Алверон.
Я підійшов до ліжка збоку та прихилився до нього. Перш ніж він обурився через непристойність, я прошепотів:
— Ваша милосте, Кодікус вас отруює.
Розділ шістдесятий. Знаряддя мудрості
Почувши мої слова, мейр вирячив очі, а тоді знову примружився. Навіть недужим Алверон зберігав гострий розум.
— Правильно ти зробив, що заговорив так близько й тихо, — сказав він. — Ти ступив на небезпечну територію. Але говори, я тебе послухаю.
— Ваша милосте, підозрюю, що Треп не згадував про це у своєму листі, але я не лише музикант, а й студент Університету.
Судячи з погляду мейра, це ні про що йому не говорило.
— Якого університету? — запитав він.
— Того Університету, ваша милосте, — відповів я. — Я член Аркануму.
Алверон нахмурився.
— Ти замолодий, щоб таке казати. І нащо Трепові про це не згадувати?
— Ви не шукали арканіста, ваша милосте. Та й так далеко на схід із такими штудіями пов’язані певні негативні стереотипи, — так я найближче підійшов до правди: вінтасці забобонні до дурощів.
Мейр повільно кліпнув. Його лице посуворішало.
— Чудово, — сказав він. — Якщо ти той, ким називаєшся, зверши якесь магічне діяння.
— Я лише проходжу підготовку арканіста, ваша милосте. Але якщо ви бажаєте побачити трохи чарів… — я поглянув на три лампи на стінах, облизав пальці, зосередився й ущипнув ґніт свічки, що стояла на тумбочці біля мейрового ліжка.
У кімнаті стало темно, і я почув, як мейр налякано втягнув у себе повітря.
Дістав срібний перстень, і за мить він засяяв сріблясто-блакитним світлом. У мене захололи долоні, бо я не мав жодного джерела тепла, крім власного тіла.
— Досить, — сказав мейр. Якщо він і занервував, то в його голосі на це не було й натяку.
Я перейшов на той бік кімнати й відчинив затулені віконницями вікна. Кімнату залило сонячне світло. Трохи пахло квітами селасу, було чути пташину трель.
— Я завжди вважав, що перебування на свіжому повітрі позитивно впливає на будь-які недуги, що мучать тіло, хоча інші з цим не згодні, — я всміхнувся йому.
Алверон не усміхнувся у відповідь.
— Так, так. Ти дуже розумний. Підходь, сідай.
Я так і зробив, опустившись на стілець біля його ліжка.
— А тепер усе поясни.
— Я сказав Кодікусу, що укладаю збірку оповідок зі шляхетних домів, — сказав я. — Зручне виправдання, бо це також пояснює, чому я проводив час із вами.
Обличчя мейра залишалося похмурим. Я помітив, як біль затуманив йому очі — наче хмара насунула на сонце.
— Доказ, що ти вправно брешеш, навряд чи принесе тобі мою довіру.
У мене в животі почав затягуватися холодний вузол. Я вважав, що мейр прийме істину легше.
— Однозначно, ваша милосте. Я збрехав йому, а вам кажу правду. Вважаючи мене звичайним паничем-неробою, він дозволив мені дивитись, як він готує ваші ліки, — я підняв бурштиновий флакон. Сонячне світло заломлювалось у склі, перетворюючись на веселки.