Алверон залишався незворушним. Його зазвичай ясні очі затуманилися від спантеличення й болю.
— Я прошу доказів, а ти розповідаєш мені історію. Кодікус понад десять років був мені відданим слугою. А втім, я подумаю над тим, що ти сказав, — його тон підказував, що роздум цей буде коротким і недобрим. Алверон простягнув руку, чекаючи на пляшечку.
Я відчув, як у мені спалахнув маленький вогник гніву. Він приборкав холодний страх, що намагався засісти в моїх нутрощах.
— Ваша милість бажає доказів?
— Я бажаю ліків! — різко відповів він. — І поспати. Прошу…
— Ваша милосте, я можу…
— Як ти смієш мене перебивати?! — Алверон відчайдушно намагався сісти на ліжку прямо. Його голос став лютим. — Ти зайшов надто далеко! Негайно йди, а я, можливо, ще подумаю, чи користуватися твоїми послугами далі, — він тремтів від гніву, а його рука досі тягнулася до пляшечки.
На мить запала тиша. Я простягнув пляшечку, та сказав, перш ніж Алверон за неї взявся:
— Ви нещодавно блювали. Блювотиння було молочно-біле.
Напруження в кімнаті стрімко зросло, але мейр, почувши мої слова, застиг.
— Ваш язик видається товстим і важким. У роті сухо, відчувається дивний, різкий смак. Вам кортіло солодощів, цукру. Ви прокидаєтеся серед ночі й розумієте, що не можете ворушитися, не можете говорити. Вас уражає параліч, уражають кольки й бездумна паніка.
Поки я говорив, рука мейра поволі віддалилася від пляшечки. Його обличчя вже не було ані лютим, ані сердитим. Очі здавалися невпевненими, майже наляканими, але знову стали ясними, неначе страх частково пробудив обережність, яка спала в ньому.
— Кодікус розповів тобі, — сказав мейр, але тон у нього був геть не впевнений.
— Чи став би Кодікус детально обговорювати вашу хворобу з незнайомцем? — із притиском запитав я. — Мене турбує ваше життя, ваша милосте. Якщо для його порятунку доведеться діяти на шкоду пристойності, я так і зроблю. Дайте мені дві хвилини, щоб висловитись, і я надам вам докази.
Алверон повільно кивнув.
— Я не стверджуватиму, буцімто знаю, що саме так діє, — я помахав пляшечкою. — Але те, що вас отруює, здебільшого складається зі свинцю. Це пояснює параліч, біль у м’язах і внутрішніх органах. Блювоту й заціпеніння.
— Заціпеніння в мене не було.
— Гм-м-м… — я окинув його критичним поглядом. — Це добре. Але тут є не лише свинець. Гадаю, тут міститься чимала доза офалуму, а він речовина не зовсім отруйна.
— І що ж це таке?
— Це радше лікарський або наркотичний засіб.
— То що це? — різко запитав мейр. — Отрута чи ліки?
— Ваша милість коли-небудь вживала лауданум?
— Одного разу, коли я був молодшим, щоб поспати, попри біль у зламаній нозі.
— Офалум схожий на нього, але його зазвичай уникають, оскільки він викликає сильну залежність, — я трохи помовчав. — Також його називають ґлеєм дерева денер.
Тут мейр поблід, і цієї миті його очі стали майже цілковито ясними. Про солодкожерів знали всі.
— Підозрюю, що він додав його, бо ви вживали ліки нерегулярно, — продовжив я. — Від офалуму вам почало б їх кортіти, і водночас він полегшував би ваш біль. Також це пояснювало б, чому вам кортить солодкого, вас кидає в піт і ви бачили дивні сни. Що ще він туди додав? — замислився я. — Мабуть, швокорінь або манум, щоб ви не блювали забагато. Розумно. Жахливо й розумно.
— Не так уже й розумно, — неприродно всміхнувся мейр. — Убити мене йому не вдалося.
Я завагався, а тоді вирішив сказати йому правду.
— Убити вас було би просто, ваша милосте. Він із легкістю міг би розчинити в цій пляшечці достатньо свинцю, щоб вас убити, — я підніс пляшечку до світла. — Використати достатньо, щоб зробити вас хворим, але не вбити й не паралізувати, — ось що важко.
— Чому? Навіщо мене труїти, якщо не заради вбивства?
— Цю загадку було б легше розгадати вашій милості. Ви більше знаєте про відповідні політичні перипетії.
— Нащо мене взагалі труїти? — у голосі мейра відчувалося щире спантеличення. — Я щедро йому плачу. Він шанований придворний. Має право займатися власною роботою й подорожувати, коли забажає. Прожив тут понад десять років. Чому зараз? — він похитав головою. — Кажу ж тобі: це безглуздо.
— Гроші? — припустив я. — Як то кажуть, кожна людина має ціну.
Мейр продовжив хитати головою. А тоді раптом підвів погляд.