— Це фігура мовлення, ваша милосте. В наш час викачують щось із тіла лише ідіоти та шарлатани. Свинець треба виводити.
Я замислився, чи не сказати йому правду — що він, найпевніше, ніколи не позбудеться свинцю повністю, — але вирішив притримати цю інформацію при собі.
— А ти так можеш?
Я замислився на одну довгу мить.
— Ваша милосте, ймовірно, я ваш найкращий варіант. До Університету звідси далеко. Б’юсь об заклад, що тут навіть не кожний десятий лікар має пристойну підготовку, і не знаю, хто з них може знати Кодікуса, — я подумав іще трохи, а тоді хитнув головою. — Мені спадає на думку п’ятдесят людей, які краще підходять для цієї роботи, та вони перебувають за тисячу миль звідси.
— Я ціную твою чесність.
— Більшість із того, що мені потрібно, можна знайти в Нижньому Северені. Однак… — я поступово замовк у надії, що мейр зрозуміє, до чого я хилю, й не дозволить мені принижуватися, прохаючи грошей.
Він отетеріло витріщився на мене.
— Однак?
— Ваша милосте, мені знадобляться гроші. Те, що вам знадобиться, непросто роздобути.
— О, звісно! — він витягнув гаманець і передав його мені. Мене трохи здивувало, що мейр зберігає в місці, до якого легко дотягнутися з його ліжка, щонайменше один гаманець із чималою сумою. Я мимоволі згадав своє звернення до кравця кілька років тому в Тарбієні. Що я йому сказав? «Рука джентльмена ніколи не віддаляється від гаманця»? Я притлумив недоречний напад сміху.
Невдовзі повернувся Стейпс. Він продемонстрував несподівану винахідливість і привіз дюжину швидкопиїв у клітці на коліщатках, яка була завбільшки з гардероб.
— Оце так, Стейпсе! — вигукнув мейр, коли його лакей викотив у двері клітку з тонкої сітки. — Ти перевершив самого себе.
— Де її краще поставити, пане?
— Поки що просто залиш її тут. Квоут пересуне її для мене.
Стейпс набув дещо ображеного вигляду.
— Та це не клопітно.
— Стейпсе, я знаю, що ти був би радий це зробити. Але я сподівався, що ти замість цього принесеш мені графин свіжого яблучного зілля. Здається, воно може заспокоїти мені шлунок.
— Звісно, — той знову вибіг за поріг і зачинив за собою двері.
Щойно двері зачинились, я підійшов до клітки. Маленькі пташки, схожі на самоцвіти, так швидко пурхали з насісту на насіст, що їх важко було розгледіти.
— Гарненькі, — почув я задумливий голос мейра. — У дитинстві вони мене зачаровували. Пам’ятаю, як думав: як же це, напевно, чудово — цілий день не їсти нічого, крім цукру.
Ззовні на клітці були прикріплені три годівнички: скляні трубки, наповнені солодкою водою. Дві з них мали носики у формі крихітних квіточок селасу, тоді як на третій був стилізований ірис. Ідеальний хатній улюбленець для шляхти. Хто ще міг би дозволити собі щодня годувати свого улюбленця цукром?
Я відкрутив кришечки на годівницях і вилив у кожну по третині мейрових ліків. Простягнув порожню пляшечку Алверонові.
— Що ви зазвичай робите з ними?
Він поставив пляшечку на стіл біля ліжка.
Я дивився на клітку, доки не побачив, як одна із пташок підлетіла до годівнички й почала пити.
— Якщо ви скажете Стейпсові, що хочете годувати їх самостійно, він не чіпатиме їхньої їжі?
— Так. Він завжди чинить саме так, як я йому кажу.
— Добре. Хай вони вип’ють із годівничок усе, а вже тоді їх можна буде наповнити знову. Так вони дістануть кращу дозу, а ми швидше побачимо результати. Де поставити клітку?
Мейр оглянув кімнату, мляво ворушачи очима.
— Поряд із комодом у вітальні, — врешті сказав він. — Звідти мені має бути видно клітку.
Я обережно вкотив клітку до сусідньої кімнати. Повернувшись, я побачив, як Стейпс наливає мейрові склянку яблучного зілля.
Я вклонився Алверонові.
— З вашого дозволу, ваша милосте.
Він махнув рукою, показуючи, що відпускає мене.
— Стейпсе, Квоут повернеться сюди до вечора. Впусти його, навіть якщо я тоді спатиму.
Стейпс напружено кивнув і знову кинув на мене несхвальний погляд.
— Можливо, він також дещо мені принесе. Будь ласка, нікому про це не розповідай.
— Якщо вам щось знадобиться…
Алверон стомлено всміхнувся.
— Стейпсе, я знаю, що ти це й зробив би. Я просто користуюся хлопцем. Як на мене, краще мати тебе на підхваті, — Алверон поплескав лакея по передпліччю, і Стейпс начебто заспокоївся. А я пішов собі.
***
Мій похід до Нижнього Северена вийшов на кілька годин довшим, аніж було потрібно. Хоча це зволікання мені не подобалося, без нього було ніяк. Ходячи тамтешніми вулицями, я раз у раз помічав людей, що тягнулися слідом за мною.