Я дивився, як унизу простягається Северен. То було старе й горде місто. Високий кам’яний мур, що його оточував, говорив про неспокійні часи, які вже давно минули. Мейра яскраво характеризувало те, що навіть у ці мирні часи фортифікаційні споруди залишалися в чудовому стані. Усі троє воріт охоронялися, а ще їх щовечора замикали із заходом сонця.
Ми підіймалися дедалі вище, і я бачив різні частини Северена так чітко, ніби дивився на мапу. Он багатий район, помережаний садами й парками, будівлі — лише з цегли та старого каменю. Он бідний квартал: вулички вузькі та звивисті, всі дахи з дьогтю й тонких дощок. Біля підніжжя кручі виднівся чорний шрам там, де в місті колись у минулому спалахнула пожежа, не залишивши по собі майже нічого, крім обвуглених кістяків будівель.
Поїздка завершилась аж надто швидко. Я пропустив поперед себе інших панів, а сам сперся на поруччя й поглянув на місто далеко внизу.
— Пане! — стомлено озвався хлопчина, що їхав на підйомнику. — Всі зійшли.
Я повернувся, зійшов із підйомника й побачив, що попереду черги стоїть Денна.
Я здивовано витріщився на неї, та більше нічого не встиг: тут вона повернулася й перехопила мій погляд. Її личко засвітилося. Вона вигукнула моє ім’я, побігла до мене й, перш ніж я збагнув, що відбувається, опинилася в моїх обіймах. Я обійняв її обома руками та притулився щокою до її вуха. Ми зійшлися легко, наче танцюристи. Наче відпрацьовували це тисячу разів. Вона була тепла і м’яка.
— Що ти тут робиш? — запитала Денна. Її серце швидко калатало, і я відчував, як воно захопливо б’ється об мої груди.
Я стояв стуманілий, а вона відступила від мене. Лише тоді я помітив у неї на щоці старий, уже пожовтілий синець. І навіть попри це вона була найпрекраснішим із усього, що я побачив за два місяці, подолавши тисячу миль.
— А ти що тут робиш? — запитав я.
Денна засміялася своїм срібним сміхом і потягнулася до мого передпліччя. Відтак її очі ковзнули по моєму плечу, і в неї витягнулось обличчя.
— Стривай! — гукнула вона хлопцеві, який саме зачиняв ворота підйомника. — Я мушу встигнути на цей, бо спізнюся, — пояснила вона і з болісно-винуватим обличчям пройшла повз мене до підйомника. — Розшукай мене.
Хлопчина зачинив ворота за нею. Коли підйомник почав віддалятися, в мене обірвалося серце.
— І де ж мені шукати? — я підступив до краю Прямовису, споглядаючи, як Денна віддаляється.
Вона дивилася вгору. Її лице на тлі темряви здавалося білим, а волосся було тінню серед ночі.
— На Олов’яній вулиці, другій на північ від Головної!
Тінь забрала Денну, і раптом я залишився сам. Я стояв, у повітрі довкола мене ще відчувався її запах, а її тепло лише почало зникати з моїх долонь. Я досі відчував, як трепетало її серце, б’ючись об мої груди, наче пташка у клітці.
Розділ шістдесят перший. Кропива
Після мандрівки до Северена я розмістив футляр із лютнею у себе в кімнаті й без зволікань подався до особистих покоїв Алверона. Стейпс не був радий мене бачити, але провів досередини з тією ж метушливою діловитістю, що й завжди.
Алверон лежав спітнілий і оторопілий. Довкола нього перекрутилася постільна білизна. Лише тоді я помітив, як сильно він схуд. Руки й ноги в нього були тонкі, а лице з блідого стало сірим. Коли я ввійшов до кімнати, він сердито зиркнув на мене.
Стейпс пересунув покривала так, щоб краще прикрити мейра, і допоміг йому сісти, підмостивши під спину подушки. Мейр стійко витерпів ці маніпуляції, а тоді сказав тоном, який підказував, що лакей вільний:
— Дякую, Стейпсе.
Той поволі пішов, відверто неґречно зиркнувши на мене.
Я підійшов до ліжка мейра й дістав із кишень плаща кілька різних предметів.
— Я знайшов усе потрібне, ваша милосте. Щоправда, не все, на що сподівався. Як ви почуваєтеся?
Він кинув на мене вельми промовистий погляд.
— А ти збіса довго не вертався. Поки тебе не було, приходив Кодікус.
Я притлумив у собі хвилю тривоги.
— Що сталося?
— Він спитав мене, як я почуваюся, і я сказав йому правду. Він подивився мені очі й горло, а також запитав, чи не блював я. Я сказав йому, що блював, і що хочу ще ліків і спокою. Він пішов і передав їх.
Я відчув, як у мені зростає панічний жах.
— Ви їх пили?
— Якби тебе не було ще якийсь час, я випив би, пославши до біса твої казочки, — мейр витягнув із-під подушки ще одну пляшечку. — Не бачу, яка від цього може бути шкода. Вже й без того почуваюся так, ніби вмираю, — він сердито пхнув пляшечку мені.