— Ваша милосте, я маю покращити ситуацію. Пам’ятайте: сьогодні буде найскладніше. Завтра буде кепсько. Опісля все має бути гаразд.
— Якщо я до цього доживу, — буркнув він.
Це було просто невдоволене бурчання хворого, та воно було таке суголосне моїм думкам, що в мене по спині пробіг холодок. Раніше я й не думав, що мейр може померти, попри моє втручання. Але поглянувши на нього тепер, кволого, сірого, охопленого дрожем, я усвідомив правду: можливо, він не доживе до кінця ночі.
— По-перше, оце, ваша милосте, — я дістав флягу.
— Бренді? — запитав він із притлумленим передчуттям приємного. Я хитнув головою й відкрив її. Мейр наморщив носа через запах і відкинувся на подушки. — Зуби Господні. Наче мало того, що я помираю… Риб’ячий жир?
Я серйозно кивнув.
— Зробіть два добрі ковтки, ваша милосте. Це — частина вашого лікування.
Він навіть не спробував його прийняти.
— Ніколи не міг витерпіти цю штуку, а останнім часом вибльовую навіть чай. Не буду проходити через це пекло й пити його, щоб потім його виблювати.
Я кивнув і повернув у флягу корок.
— Дам вам один засіб, який це зупинить.
На тумбочці біля ліжка стояв горщик із водою, і я заходився готувати мейрові чашечку чаю.
Він кволо витягнув шию, щоб побачити, що я роблю.
— Що ти туди додаєш?
— Те, що вбереже вас від нудоти, а також те, що допоможе вам вивести отруту з організму. Трохи лаудануму для послаблення ломки. І чай. Ваша милість п’є із цукром?
— Зазвичай — ні. Але, гадаю, без нього це буде на смак як вода з пенька.
Я додав ложку цукру, перемішав і віддав чашку йому.
— Ти перший, — наказав Алверон. Блідий і похмурий, він спостерігав за мною пронизливими сірими очима і страхітливо всміхнувся.
Я завагався, але всього на мить.
— Будьте здорові, ваша милосте, — проказав і зробив добрячий ковток. Скривився й додав іще ложку цукру. — Ваша милість непогано вгадали. Таки вода з пенька.
Він узявся за чашку обома руками й випив усе за кілька швидких, рішучих ковтків.
— Жах, — просто сказав мейр. — Але краще, ніж нічого. Знаєш, яке це пекло, коли хочеш пити, але не можеш, бо боїшся, що знудить? Я й собаці такого не побажав би.
— Не допивайте відразу, — застеріг я. — Так ваш шлунок має заспокоїтися за кілька хвилин.
Я пішов до іншої кімнати й вилив до годівничок пурхал ліки з нової пляшечки. Коли я побачив, що вони досі п’ють нектар із ліками, мені відлягло від серця. Я ж побоювався, що вони можуть його уникати через зміну смаку або якийсь природний інстинкт самозбереження.
Також я побоювався, що свинець може й не бути отруйним для швидкопиїв. Побоювався, що якісь негативні наслідки в них можуть з’явитись аж за виток, а не за кілька днів. Побоювався, що мейрові урветься терпець. Побоювався його хвороби. Побоювався, що можу помилятися в усіх своїх здогадах.
Я повернувся до ліжка мейра й побачив, що він тримає порожню чашку на колінах. Змішав іще одну чашку подібно до першої. Він швидко її випив. Відтак ми посиділи мовчки хвилин із п’ятнадцять.
— Як почуваєтеся, ваша милосте?
— Вже краще, — неохоче визнав він. Я помітив, що його голос звучить якось глухо. — Набагато краще.
— Це, мабуть, лауданум, — зауважив я. — Але шлунок у вас уже має заспокоїтись, — я взяв флягу з риб’ячим жиром. — Два добрі ковтки, ваша милосте.
— Це справді єдиний підхожий засіб? — з огидою перепитав він.
— Якби я мав доступ до аптек поряд з Університетом, то міг би знайти щось смачніше, але наразі це — єдине, що можна зробити.
— Зроби мені ще одну чашку чаю, щоб це запити, — він узяв флягу, зробив два ковточки й віддав її назад, страхітливо скрививши рота.
Я подумки зітхнув.
— Якщо ви питимете це потроху, ми просидимо так цілий вечір. Два гарні ковтки, такі, якими моряки п’ють дешевий віскі.
Алверон набурмосився.
— Не розмовляй зі мною як із дитиною.
— Тоді поводьтесь як чоловік, — суворо промовив я, і він приголомшено замовк. — Два ковтки раз на чотири години. Цю флягу слід повністю випити до завтра.
Його сірі очі загрозливо примружилися.
— Хотів би нагадати, з ким ти зараз розмовляєш…
— Я розмовляю зі хворим, який не бажає пити ліки, — спокійно відказав я.
В його потьмянілих від лаудануму очах тлів гнів.
— Пінта риб’ячого жиру — це не ліки, — процідив мейр. — Це прохання лихе й безглузде. Це неможливо.
Я вп’явся в нього максимально нищівним поглядом і забрав флягу з його руки. Не відводячи погляду, випив геть усе. Мені в горлянку ковток за ковтком лився отой жир, а я все дивився мейрові в очі. Я побачив, як гнів на його обличчі змінився огидою, а тоді на ньому врешті відбилося притлумлене, хворобливе благоговіння. Я перекинув флягу, провів по ній ізсередини пальцем і вилизав дочиста.