— …отож мейр повісив його на шибениці. Зовсім поряд зі східними воротами. Він висів там кілька днів, завивав і лаявся. Казав, що невинуватий. Казав, що це неправильно і він хоче суду.
Мені в це не вірилося.
— На шибениці?
Бредон серйозно кивнув.
— Справжнісінькій, залізній. Хто його знає, де він роздобув таку в наш час. Вона наче з п’єси прийшла.
Я подумав, що тут можна сказати відносно нейтрального. Хоча це дійсно звучало гротесково, я все-таки розумів, що не варто відкрито критикувати мейра.
— Що ж, — мовив я, — бандитизм — це справді жахливе явище.
Бредон уже зібрався поставити на дошку камінець, але передумав.
— Чимало людей думали, що все це було неабияким… — він прокашлявся. — Несмаком. Але дуже голосно про це ніхто не заявляв — якщо ти розумієш, про що я. Страшне було діло. Зате до людей дійшло.
Урешті він визначився, куди поставити камінець, і ми трохи пограли мовчки.
— Дивно, — проказав я. — Днями я натрапив на людину, яка не знала, яке становище загалом посідає Кодікус.
— Це не велика чудасія, — Бредон показав рукою на дошку. — Дарування й отримання перснів — це дуже схоже на гру в так. На перший погляд правила нескладні. А на практиці вони виявляються доволі заплутаними, — він клацнув камінцем по дошці, і довкола його темних очей з’явилися веселі зморшки. — Ба більше, днями я пояснював тонкощі цього звичаю іноземцеві, незнайомому з такими речами.
— Мило з вашого боку, — сказав я.
Бредон люб’язно кивнув.
— На перший погляд здається, ніби це просто, — повторив він. — Барон вищий за баронета. Але іноді нові гроші варті більшого, ніж стара кров. Іноді влада над річкою важливіша за кількість вояків, яких ти можеш відправити на поле бою. Іноді одна особа виявляється більш ніж однією особою — із формальної точки зору. Через дивний порядок спадкоємства граф Сваніський також є віконтом Тевнським. Одна людина, дві різні політичні одиниці.
Я всміхнувся.
— Мати якось казала мені, що знала чоловіка, який був васалом самому собі, — згадав я. — Щороку мусив платити собі частку власних податків, а на випадок загрози для нього існували договори, за якими він мусив надавати самому собі швидку та віддану військову підтримку.
Бредон кивнув.
— Таке буває частіше, ніж люди думають, — зауважив він. — Особливо з давнішими родинами. От, наприклад, Стейпс існує в кількох окремих іпостасях.
— Стейпс? — перепитав я. — Але ж він просто лакей, хіба ні?
— Ну, — поволі проказав Бредон, — він лакей. Але не можна сказати, що він просто лакей. Родина в нього доволі давня, проте власного титулу він не має. Формально він не вищий за кухаря. Але володіє чималими землями. Має гроші. А ще він лакей мейра. Вони знають один одного з дитинства. Всім відомо, що Алверон до нього дослухається.
Темні очі Бредона придивилися до мене.
— Хто посмів би образити таку людину залізним перснем? Піди до його кімнати й побачиш правду: в його мисці немає нічого, крім золота.
***
Невдовзі після нашої партії Бредон відкланявся, пославшись на якусь попередню домовленість. На щастя, тепер я міг зайняти час лютнею. Я заходився настроювати її заново, перевірив лади й заметушився над настроювальним кілком, який постійно розхитувався. Ми довго були нарізно, а повторне знайомство вимагає часу.
Минуло кілька годин. Я зрозумів, що розсіяно граю «Плач Кропиви», і змусив себе зупинитися. Прийшов і пішов полудень. Доставили та прибрали обід. Я заново настроїв лютню й зіграв кілька гам. Незчувся, як почав грати «Йди з міста, міднику». І лише тоді до мене дійшло, що мені намагаються сказати власні руки. Якщо мейр досі живий, то він уже покликав би мене.
Я дозволив лютні замовкнути й почав дуже швидко мізкувати. Треба було зникнути. Негайно. Стейпс бачив, як я приносив ліки мейрові. Мене навіть можна було звинуватити в порушенні цілісності пляшечки, яку я приніс із апартаментів Кодікуса.
Коли я усвідомив безпорадність свого становища, мої нутрощі почали поволі зав’язуватися вузлом від страху. Я знав маєтності мейра недостатньо добре, щоби спробувати втекти з розумом. Дорогою до Нижнього Северена вранці я розвернувся не з власної волі й мусив зупинитися, щоб запитати в когось маршрут.
Стукіт у двері був гучніший, аніж зазвичай, і сильніший, аніж стукіт хлопчини-побігача, який зазвичай приходив до мене із запрошенням від мейра. Вартові. Я застиг на місці. Може, найкраще буде відчинити двері й розповісти правду? Або вийти з вікна в сад і якось спробувати накивати п’ятами?