Знову пролунав стукіт, уже гучніший.
— Пане! Пане!
Голос був приглушений дверима, та цей голос належав не вартовому. Я відчинив двері і побачив хлопчика, який ніс тацю із залізним перснем і візитівкою мейра.
Я взяв їх. На візитівці тремтливою рукою було написане одне слово: «Негайно».
***
Стейпс, який мав незвично змучений вигляд, привітав мене крижаним поглядом. Напередодні він виглядав так, ніби бажав мені смерті. Сьогодні ж його вигляд указував на те, що провалитися під землю живцем мені теж непогано.
Спальня мейра була щедро прикрашена квітами селасу. Їхній ніжний запах мало не перекривав неприємні запахи, через які їх туди й занесли. У поєднанні із зовнішнім виглядом Стейпса я здогадався, що мої прогнози щодо того, наскільки неприємною стане ніч, були близькі до істини.
Алверон сидів у ліжку, зіпершись на подушки. Вигляд у нього був саме такий, як можна було очікувати, себто виснажений, але він уже не пітнів і не мучився від болю. Ба більше, вигляд у нього був майже янгольський. На нього падав прямокутник сонячного світла, в якому його шкіра здавалася дуже тонкою, напівпрозорою, а скуйовджене волосся в нього на голові сяяло, наче срібна корона.
Коли я підступив ближче, мейр розплющив очі й розвіяв блаженну ілюзію. Жоден янгол на світі не мав таких розумних очей, як Алверон.
— Ваша милість, як я розумію, в гарному стані? — ґречно запитав я.
— Надзвичайно доброму, — відповів він. Але це був звичайний шум для підтримання розмови, який ні про що мені не говорив.
— Як почуваєтеся? — запитав я вже серйознішим тоном.
Він зміряв мене довгим поглядом, із якого я здогадався, що Алверон не схвалює таких невимушених звертань від мене, а тоді сказав:
— Старим. Почуваюся старим і кволим, — глибоко вдихнув. — Але, попри все це, почуваюся краще, ніж будь-коли за останні кілька днів. Трохи болить, а ще я страшенно втомлений. Але почуваюся… чистим. Здається, пройшов кризу.
Про минулу ніч я питати не став.
— Хочете заварю вам іще чаю?
— Будь ласка, — стримано і ґречно промовив мейр. Не в змозі здогадатись, у якому він настрої, я квапливо виконав усі приготування й передав йому чашку.
Скуштувавши напій, він підвів погляд на мене.
— Смак інакший.
— Там менше лаудануму, — пояснив я. — Завелика доза була би шкідливою для вашої милості. У вашого організму почалася б залежність — така ж невідворотна, як бажання офалуму.
Він кивнув.
— У моїх птахів, як ти помітиш, усе добре, — промовив він якось аж надто невимушено.
Я зазирнув у двері й побачив, що швидкопиї гасають у своїй позолоченій клітці, як завжди жваві. Коли я збагнув, на що вказує мейрова заувага, мене кинуло в холод. Він і досі не вірив, що Кодікус його отруює.
Я був занадто приголомшений, щоб відповісти швидко, але за один чи два вдихи зумів сказати:
— Їхнє здоров’я і близько не тривожить мене так, як ваше. Ви ж дійсно почуваєтеся краще, ваша милосте?
— Такий уже характер моєї хвороби. Вона то приходить, то відступає, — мейр поставив свою чашку з чаєм, досі на три чверті повну. — Урешті вона зникає повністю, і Кодікус має змогу податися куди завгодно на кілька місяців поспіль, збираючи складники для своїх амулетів і зіль. До речі, про це, — сказав він і склав руки на колінах. — Чи не міг би ти принести ліки від Кодікуса?
— Звісно, ваша милосте.
Я розтягнув на обличчі усмішку, намагаючись не зважати на бентегу, що з’явилась у грудях. Прибрав гармидер, який влаштував, готуючи чай, і знову поховав пакунки та зв’язки трав у кишенях свого багряного плаща.
Мейр люб’язно кивнув, а тоді заплющив очі й неначе знову поринув у свій безжурний сонячний сон.
***
— Наш юний історик! — сказав Кодікус, жестом запросивши мене ввійти й запропонувавши сісти. — Перепрошую, та я відлучуся на секунду. Зараз повернуся.
Я опустився на м’який стілець, а тоді нарешті зауважив різні персні на столику неподалік. Кодікус навіть замовив для них підставку. Кожен перстень був виставлений іменем назовні. Їх було багато — срібних, залізних і золотих.
Як мій золотий перстень, так і Алверонів залізний лежали на маленькій таці на столі. Я забрав їх і запам’ятав цей вельми граційний спосіб запропонувати повернути перстень, не вимовивши ні слова.
Я з притлумленою цікавістю оглянув велику кімнату в башті. Який у Кодікуса міг бути мотив отруїти мейра? Це місце було мрією будь-якого арканіста за відсутності доступу до самого Університету.