Зацікавившись, я став на ноги й побрів до його книжкових полиць. Кодікус мав пристойну бібліотеку, де ледве вміщалася майже сотня книжок. Чимало заголовків я впізнав. Хімічні довідники. Алхімічні. Книжки про природничі науки, гербологію, фізіологію, бестіологію. Переважна більшість, схоже, мала історичний характер.
Мені блиснула думка. Можливо, я зумію обернути притаманну вінтасцям забобонність собі на користь. Якщо Кодікус — серйозний науковець і бодай наполовину такий забобонний, як справжній вінтасець, то ймовірно, що він також знає дещо про чандріян. А найкраще було те, що, позаяк я грав придуркуватого панича, мені не треба було боятися зіпсувати собі репутацію.
Кодікус зайшов за ріг і, схоже, дещо здивувався, побачивши, як я стою біля книжкових полиць. Однак він швидко опанував себе і ґречно мені всміхнувся.
— Бачите щось цікаве для себе?
Я повернувся й хитнув головою.
— Не надто цікаве, — сказав я. — Ви знаєте щось про чандріян?
Кодікус на мить отетеріло витріщився на мене, а тоді вибухнув сміхом.
— Я знаю, що вони не прийдуть до вашої кімнати вночі й не викрадуть вас із ліжка, — пояснив він, вимахуючи мені пальцями так, як зазвичай дражнять дитину.
— Отже, міфології ви не вивчаєте? — запитав я, притлумлюючи хвилю незадоволення його реакцією. Постарався втішитися тим, що це остаточно закріпить у нього в голові образ мене як придуркуватого панича.
Кодікус шморгнув носом.
— Це аж ніяк не міфологія, — зневажливо промовив він. — Навіть фольклором це дуже важко було б назвати. Це забобонна маячня, а я на неї часу не марную. Як не марнував би жоден серйозний науковець.
Він заходився поратися по хаті: заново закривав пляшки й ховав їх по шафках, вирівнював стоси паперів і повертав книжки на полиці.
— До речі, про серйозну наукову діяльність. Якщо я правильно пам’ятаю, вас цікавило сімейство Леклесс?
Я на мить стуманіло витріщився на нього. Відтоді вже стільки всього сталося, що я практично забув, як напередодні прикривався усною генеалогією.
— Якщо це вас не обтяжить, — хутко сказав я. — Як я вже казав, не знаю про них практично нічого.
Кодікус серйозно кивнув.
— У такому разі вам може бути корисно взяти до уваги їхнє ім’я, — він посунув спиртову лампу під скляним дистилятором, що повільно закипав серед вражаючого плетива мідних трубок. Я здогадувався, що дистилює він там аж ніяк не персикове бренді. — Розумієте, імена можуть багато чого розповісти про певну річ.
Тут я всміхнувся, а тоді постарався придушити усмішку.
— Та невже?
Кодікус повернувся до мене, щойно я опанував вуста.
— О так, — проказав він. — Розумієте, імена іноді ґрунтуються на інших, давніших іменах. Що давніше ім’я, то ближче воно до правди. «Леклесс» — це відносно нове ім’я родини, йому трохи більше шестисот років.
Тут мені нарешті не довелося вдавати великий подив.
— Шістсот років — це нове?
— Рід Леклессів давній, — Кодікус припинив ходити з боку в бік і вмостився на потертому кріслі. — Набагато давніший за дім Алверонів. Тисячу років тому родина Леклессів точно мала не менше влади, ніж Алверони. До земель Леклессів свого часу належали окремі куточки нинішнього Вінтасу, Модеґу та значна частина Малих королівств.
— Як вони звалися до того? — поцікавився я.
Він узяв грубу книжку й заходився нетерпляче гортати її сторінки.
— Ось. Це сімейство звалося чи то Лоуклос, чи то Локлос, чи то Лолос. Перекладається все це однаково — «Локлесс», «без замка». У ті часи правопис був не такий важливий.
— А що то були за часи? — запитав я.
Він знову зазирнув до книжки.
— Близько дев’ятисот років тому, але я бачив інші історичні тексти, які згадують про Лоуклосів за тисячу років до падіння Атуру.
У мене в голові не вкладалася думка про рід, давніший за імперії.
— Отже, родина Локлессів стала родиною Леклессів? І з якої причини родина могла змінити прізвище?
— На світі є історики, які відтяли б самі собі правицю заради відповіді на це запитання, — сказав Кодікус. — Заведено вважати, що сім’я розкололася через якусь незгоду. Кожна її частина взяла інше прізвище. В Атурі вони стали родиною Лек-кей. Вона була численна, та її спіткали тяжкі часи. Звідси, власне, й пішло слово «лакей». Купа зубожілих шляхтичів, змушена розшаркуватись і кланятись, аби звести кінці з кінцями.
На півдні вони стали Лаклітами й поступово впали в невідомість. Те саме стосується Кепкенів у Модеґу. Найбільша частина родини залишилася тут, у Вінтасі — щоправда, Вінтасу тоді не існувало, — він згорнув книжку і простягнув її мені. — Можете взяти почитати, якщо хочете.