— Дякую, — я забрав книжку. — Ви аж надто добрі.
Десь на віддалі пролунав сигнал із дзвіниці.
— Я надто багатослівний, — сказав Кодікус. — Протеревенив увесь час і не повідомив вам нічого корисного.
— Сама по собі історія — це вже дуже важливо, — вдячно запевнив я.
— Ви впевнені, що я не можу зацікавити вас кількома історіями від інших родин? — запитав він і підійшов до робочого столу. — Не так давно я перезимував із родиною Осселів. Барон — він, знаєте, вдовець. Вельми заможний і дещо ексцентричний, — він поглянув на мене, здійнявши обидві брови, й вирячив очі, натякаючи на щось обурливе. — Певен, що міг би згадати кілька цікавих деталей, якби мені було гарантовано анонімність.
Тут я відчув спокусу вийти з образу, та замість цього хитнув головою.
— Можливо, тоді, коли я завершу роботу над розділом про Леклессів, — відказав я з зарозумілістю людини, відданої по-справжньому безглуздій роботі. — Мої дослідження — вельми делікатна штука. Не хочу заплутатись у власних думках.
Кодікус трохи нахмурився, а тоді забув про це, закотивши рукави й розпочавши готувати ліки для мейра.
Я знову подивився, як він займається своїми приготуваннями. Це була не алхімія. Я здогадався про це, бо спостерігав за роботою Сіммона. Це навіть хімією важко було назвати. Змішування таких ліків було найближче до роботи за рецептом. Але які там складники?
Я дивився, як Кодікус працює крок за кроком. Сушений листок, імовірно, був малокусом. Рідина зі слоїка з корком, поза сумнівом, була муратумом або азотною кислотою — точно якоюсь кислотою. Булькаючи й паруючи у свинцевій мисці, вона розчинила в собі невелику кількість свинцю, можливо, всього чверть скрупулу. Білий порошок, напевно, був офалумом.
Кодікус додав дрібку останнього складника. Що то таке, я навіть не здогадувався. Він був схожий на сіль, але на сіль схоже майже все на світі.
Машинально працюючи, Кодікус теревенив про придворні плітки. Найстарший син Деферра зламав ногу, вистрибнувши з вікна борделю. Новий коханець леді Гесуа — іллієць і не знає ні словечка атурською. Ходить чутка про розбійників на королівській дорозі на півночі, але чутки про бандитів ходять завжди, тож це не дивина.
Плітки мене ніскілечки не цікавили, проте я вмію вдати інтерес, коли мушу. Тим часом я стежив за Кодікусом, шукаючи якоїсь характерної ознаки. Якоїсь нотки збентеження, краплинки поту, секундного вагання. Але нічого не було. Ні найменшої вказівки на те, що він готує для мейра отруту. Він почувався цілком комфортно, йому нічогісінько не заважало.
Чи може бути так, що він отруює мейра ненавмисне? В жодному разі. Всякий арканіст, який недарма носить свій ґілдер, досить добре знає хімію, щоб…
А тоді мене осінило. Може, Кодікус — узагалі не арканіст. Може, він просто людина в темній мантії, що не відрізняє алігатора від крокодила. Може, він просто розумний ошуканець, який отруює мейра ненароком, суто з невігластва.
Може, в його дистиляторі справді персикове бренді.
Він засунув корок у пляшечку з бурштиновою рідиною й передав її мені.
— Ось, — сказав. — Негайно віднесіть це йому. Найкраще буде, якщо він отримає засіб, поки той іще теплий.
Температура лікарського засобу геть ні на що не впливає. Це знає всякий зцілювач.
Я забрав пляшечку й показав на його груди так, ніби саме щось помітив.
— Отакої! Це що, амулет?
Спершу Кодікус начебто спантеличився, а тоді витягнув із-під одягу шкіряний шнурок.
— Можна й так сказати, — промовив Кодікус із поблажливою усмішкою. На перший погляд шматок свинцю, який він носив на шиї, дуже нагадував ґілдер Аркануму.
— Він захищає вас від духів? — запитав я стишеним голосом.
— О так, — легковажно відповів він. — Усяких.
Я нервово ковтнув.
— Можна торкнутися?
Кодікус знизав плечима, нахилився вперед і простягнув його до мене.
Я боязко взявся за нього великим і вказівним пальцями, а тоді відскочив на крок.
— Він мене вкусив! — вигукнув я, викручуючи долоню й зображаючи голосом щось середнє між обуренням і тривогою.
Я помітив, як Кодікус ледве втримався від усмішки.
— А, так. Мабуть, його треба погодувати, — він знову заховав амулет під одягом. — А тепер ідіть собі, — він махнув рукою на двері, проганяючи мене.