Я подався назад до кімнат мейра, розтираючи занімілі пальці в намаганні трохи їх оживити. То був справжній ґілдер Аркануму. Кодікус був справжнім арканістом. І чудово знав, що робить.
***
Повернувшись до мейрових кімнат, я провів п’ять хвилин за болісно офіційною розмовою ні про що, поки заливав у годівнички пурхал ліки, досі теплі. Птахи аж бісили своєю енергійністю, дзижчали й мило цвірінькали.
Мейр попивав чай із чашки, поки ми говорили, й тихо стежив за мною з ліжка. Завершивши роботу із птахами, я попрощався й пішов так швидко, як тільки дозволяли правила пристойності.
Хоча наша розмова не торкалася нічого серйознішого за роботу, я зміг уловити прихований зміст слів мейра так добре, ніби він записав його для мене. Він тут головний. Він не обмежує себе у виборі. Він мені не довіряє.
Розділ шістдесят третій. Позолочена клітка
Трохи скуштувавши свободи, я знову застряг у своїх кімнатах. Хоч я і сподівався, що найстрашніше у процесі одужання для мейра вже минуло, мені ще треба було залишатися на підхваті на той випадок, якщо його стан погіршиться й він мене викличе. Я не міг знайти виправдання навіть короткому походу до Нижнього Северена, хай як відчайдушно хотілося знову податися на Олов’яну вулицю в надії зустрітися з Денною.
Тож я викликав Бредона і приємно провів другу половину дня за грою в так. Ми грали партію за партією, і я програвав кожну в якийсь новий і захопливий спосіб. Цього разу, коли ми прощалися, він залишив столик для гри в мене, заявивши, що його слуги втомилися переносити столик між нашими кімнатами.
Окрім гри в так із Бредоном і музики, мою увагу відвертало й дещо нове — щоправда, це мене таки бісило. Кодікус недарма здавався пліткарем, і пішов поголос про мою генеалогію з оповідками. Тож тепер, на додачу до придворних, які намагалися витягнути з мене інформацію, до мене линув невпинний потік людей, яким кортіло продемонструвати чужу брудну білизну.
Я відмовляв усіх, кого міг, а особливо шалених спонукав записувати свої оповідки й надсилати мені. Напрочуд багато з них знайшли на це час, і на письмовому столі в одній із кімнат, якими я не користувався, почав збиратися стос наклепницьких історій.
***
Коли мейр викликав мене наступного дня, я побачив, що Алверон сидить у кріслі біля свого ліжка й читає «Вимогу королів» Фіорена в оригіналі, старовінтською. Колір обличчя в нього був напрочуд гарний, а коли він перегорнув сторінку, я не помітив у його руках дрожу. Коли я ввійшов до кімнати, мейр не підвів погляду.
Я мовчки приготував новий чай, скориставшись гарячою водою, що чекала на столику біля ліжка мейра. Налив одну чашку й поставив її на столик, біля його ліктя.
Перевірив позолочену клітку у вітальні. Пурхала стрімко літали туди-сюди, навідуючись до годівничок, і гралися в запаморочливі повітряні ігри, через які їх було важко полічити. Та все ж я був більш-менш упевнений, що їх було дванадцять. Їм, здавалося, геть не стало гірше, попри три дні отруйних харчів. Я притлумив у собі сильне бажання трохи погрюкати кліткою.
Урешті я поставив мейрові нову флягу з риб’ячим жиром і виявив, що стара досі на три чверті повна. Чергова ознака того, що мені довіряють дедалі менше.
Я без жодного слова зібрав речі та приготувався піти, але до дверей дійти не встиг: мейр підвів погляд від книжки.
— Квоуте!
— Так, ваша милосте?
— Здається, мені не так сильно хочеться пити, як я думав. Ти не проти допити це за мене? — він показав на чашку з чаєм, що стояла неторкана на столику.
— За здоров’я вашої милості, — промовив я та трохи надпив. Скривився й додав ложку цукру, перемішав і видудлив решту на очах у мейра. Очі в нього були спокійні, розумні, і з його погляду відчувалося: він знає надто багато, щоб бути цілком невинним.
***
Кодікус пустив мене всередину та провів до того ж стільця, що й раніше.
— Секунду, — промовив він. — Я мушу приділити увагу одному експерименту, бо боюся, щоб він не провалився.
Він помчав угору сходами, що вели до іншої частини вежі.
Оскільки зосередитися більше не було на чому, я знов оглянув його експозицію з перснями й усвідомив, що можна непогано вгадати його становище при дворі, скориставшись самими перснями як точками тріангуляції.
Кодікус повернувся, коли я саме мляво роздумував, чи не вкрасти в нього один золотий перстень.
— Я не знав, чи хочете ви повернути собі персні, — сказав Кодікус і показав рукою.
Я знову поглянув на столик і побачив, що вони лежать на таці. Те, що я не помітив їх раніше, здавалося дивним. Я взяв їх і засунув у внутрішню кишеню плаща.