— Красно дякую, — мовив я.
— І ви сьогодні знову віднесете ліки мейрові? — запитав він.
Я кивнув і гордо надувся.
Від кивка в мене почалося запаморочення. Лише тоді до мене дійшло, в чому проблема: я випив цілу чашку мейрового чаю. Лаудануму в ньому було небагато. Точніше, небагато для людини, якій болить і яку поволі рятують від виникнення офалумової залежності.
Зате для такої людини, як я, лаудануму там було чимало. Я відчував, як його вплив поволі оволодіває мною, як мої кістки охоплює тепла млявість. Видавалося, ніби все рухається трохи повільніше, ніж зазвичай.
— Мейр сьогодні явно дуже хотів прийняти ліки, — сказав я, стараючись говорити чітко. — На жаль, у мене небагато часу на бесіди.
Я був не в тому стані, щоб хоч трохи пограти роль придуркуватого панича.
Кодікус серйозно кивнув і відступив до свого робочого столу. Я, як завжди, пішов за ним, старанно зображаючи обличчям цікавість.
Я впівока стежив за Кодікусом, поки він змішував ліки. Однак мій розум скаламутився від лаудануму, а та його частина, що залишилася неушкодженою, зосередилася на дечому іншому. Мейр майже не розмовляє зі мною. Стейпс не довіряв мені від початку, а пурхала як завжди здорові. Гірше ж за все те, що я застряг у своїх кімнатах, поки Денна чекає на Олов’яній вулиці й, поза сумнівом, роздумує, чому я не завітав до неї.
Я підвів погляд, усвідомивши, що Кодікус поставив мені запитання.
— Перепрошую?
— Ви не могли б передати мені кислоту? — повторив Кодікус, закінчивши відміряти частину листка для ступки з товкачем.
Я взяв скляний графин і вже зібрався передати його Кодікусу, а тоді згадав: я ж просто юний шляхетний невіглас. Я не відрізняю сіль від сірки. І навіть не знаю, що таке кислота.
Я не зашарівся й не завагався. Не спітнів і не затнувся. Я ж едема ру з походження й залишаюся артистом до нутра кісток, навіть одурманений і сп’янілий. Я перехопив його погляд і запитав:
— Оце, так? Далі буде прозора пляшечка.
Кодікус придивився до мене довгим задумливим поглядом.
Я обдарував його блискучою усмішкою й самовдоволено заявив:
— Я добре помічаю деталі. Вже двічі дивився, як ви це робите. Закладаюся, що міг би й сам змішати мейрові ліки, якби захотів.
Я говорив із усією нетямущою самовпевненістю, на яку тільки був здатен. Ось вона, істинна ознака шляхти. Непохитна віра в те, що ви можете все: дубити шкіру, підковувати коней, ліпити глечики, орати поля… якщо дуже захочеться.
Кодікус подивився на мене ще секунду, а тоді заходився відміряти кислоту.
— Насмілюся сказати, що це можливо, паничу.
Три хвилини по тому я йшов коридором, тримаючи у спітнілих долонях теплу пляшечку з ліками. Обдурив я Кодікуса чи ні, майже не мало значення. Мало значення те, що Кодікус із якоїсь причини ставиться до мене з підозрою.
Стейпс пустив мене назад до кімнат мейра, кинувши на мене нищівний погляд, а Алверон не став на мене зважати, поки я заливав у годівнички пурхал нову дозу отрути. Гарненькі пташки літали у клітці та дзижчали з обурливим завзяттям.
До своїх кімнат я повернувся довгою дорогою, намагаючись краще осмислити планування мейрового маєтку. Я вже наполовину спланував шлях для втечі, але підозра Кодікуса спонукала мене внести останні штрихи. Якщо пурхала не почнуть гинути завтра, мені, мабуть, варто буде якомога швидше й тихіше зникнути із Северена.
***
Тієї ночі, будучи більш-менш упевненим, що мейр мене не викличе, я вислизнув крізь вікно своєї кімнати і здійснив ретельне дослідження садів. Вартових у таку пізню годину не було, зате мені довелося ховатися від пів десятка парочок, що гуляли під місяцем. Ще дві пари сиділи за інтимними, романтичними розмовами: одна в альтанці, інша в павільйоні. Останню парочку я мало не затоптав, коли пробирався крізь живопліт. Ті двоє не прогулювалися й не спілкувалися в загальноприйнятому розумінні слова, однак займалися дечим романтичним. Вони мене не помітили.
Урешті я вибрався на дах. Звідти було видно землі, що оточували маєток. Про західний край, ясна річ, навіть не йшлося, бо він тулився до краю Прямовису, але я знав, що мають бути й інші можливості для втечі.
Досліджуючи південний кінець маєтку, я побачив в одній із веж яскраві вогні. Ба більше, вони мали характерний червоний колір симпатичного освітлення. Кодікус досі не спав.
Я підійшов туди й ризикнув зазирнути всередину, у вежу. Кодікус не просто працював допізна. Він із кимось розмовляв. Я витягнув шию, та не зміг розгледіти, з ким він говорить. До того ж вікно було запечатане свинцем, і я нічого не чув.