Я зазирнув до дванадцяти шинків на Олов’яній вулиці, перш ніж відшукав той, у якому зупинилася Денна. Її там не було, тож я пішов вулицею далі, тримаючи очі розплющеними й довірившись своєму талану.
Я помітив Денну годину по тому. Вона стояла на краю натовпу й дивилася виставу на розі вулиці. Хочете — вірте, хочете — ні, але показували «Три гроші за бажання».
Шкіра в Денни була темніша, ніж коли я востаннє бачив її в Університеті, засмагла від мандрів. Вона була вбрана в сукню з високим комірцем, відповідно до місцевої моди. Її темне волосся падало прямою копицею на спину — тільки одна тоненька кіска трималася поближче до обличчя.
Я привернув її увагу тієї ж миті, коли Кропива прокричав свою першу репліку у п’єсі:
Я зцілю всяку напасть!
Це рятунок, не капость!
Мої зілля дешеві, та поможуть за мить!
Серце якось здає
Чи вона не дає?
То ходіть сюди й засіб
Для себе знайдіть!
Побачивши мене, Денна всміхнулася. Ми могли б залишитися там, щоб подивитися виставу, та я вже знав, чим вона закінчиться.
***
Кілька годин по тому ми з Денною їли солодкий вінтський виноград у затінку Прямовису. Якийсь працьовитий каменяр витесав у білому камені кручі неглибоку нішу й вирізьбив гладенькі кам’яні сидіння. Це затишне місце ми знайшли, безцільно вештаючись містом. Ми були самі, і я почувався найбільшим щасливчиком на світі.
Шкодував я лише про те, що не маю при собі Денниного персня. Цей несподіваний подарунок ідеально пасував би до нашої несподіваної зустрічі. Ба більше, я навіть розповісти про нього не міг. Інакше був би змушений зізнатися, що скористався ним як заставою для позики в Деві.
— Здається, ти живеш непогано, — зауважила Денна, потираючи пальцями край мого багряного плаща. — Покинув книжне життя?
— Пішов у відпустку, — виправдався я. — Зараз я допомагаю з дечим мейрові Алверону.
Вона округлила очі від захвату.
— Ану розказуй.
Я зніяковіло відвів погляд.
— На жаль, не можу. Делікатні питання і все таке, — прокашлявся і спробував змінити тему. — А в тебе що? Ти, здається, теж живеш непогано, — легенько провів двома пальцями по вишивці, що прикрашала високий комір її сукні.
— Ну, з мейром я не знаюся, — сказала Денна, з утрируваною шанобливістю махнувши рукою в мій бік. — Але як я писала у своїх листах…
— Листах? — перепитав я. — Ти надіслала не одного листа?
Денна кивнула.
— Три з моменту від’їзду, — відповіла. — Вже була готова сісти за четвертий, але ти врятував мене від цього клопоту.
— Я отримав лиш один, — зізнався я.
Денна знизала плечима.
— Все одно мені більше хотілося б розповісти тобі особисто, — вона зробила драматичну паузу. — Нарешті дістала покровителя офіційно.
— Справді? — із захватом перепитав я. — Денно, це ж чудова новина!
Денна гордо всміхнулася. Її зуби здавалися білими на тлі світло-горіхового обличчя, що засмагло в дорозі. Губи в неї, як завжди, були червоні без жодної фарби.
— Він придворний тут, у Северені? — запитав я. — Як його звати?
Деннине усміхнене личко стало серйозним, а усмішка, що грала на її вустах, — спантеличеною.
— Сам знаєш, що я не можу тобі сказати, — насварилася вона. — Знаєш, як ревно він оберігає свій особистий простір.
Мій захват зник, і я похолов.
— О ні! Денно! Це ж не той самий хлопака, що раніше? Той, хто відправив тебе грати на тому весіллі у Требоні?
Денна спантеличилася.
— Звісно, він. Назвати тобі його справжнє ім’я я не можу. Як ти там звав його раніше? Пан Ільма?
— Пан Ясен, — виправив я, і з цими словами мій рот неначе наповнився попелом. — А ти принаймні знаєш його справжнє ім’я? Він назвав його тобі, перш ніж ти зголосилася?
— Я гадаю, що знаю його справжнє ім’я, — знизала вона плечима і провела рукою крізь волосся. Коли її пальці торкнулися кіски, вона неначе здивувалася, що намацала її, та швидко заходилася розплітати. Її спритні пальці розгладили волосся. — А якщо й ні, то яке це має значення? Квоуте, таємниці є в усіх. Мене не надто цікавить, які таємниці в нього: головне, щоб він залишався чесним зі мною. Досі він був дуже щедрим.
— Денно, він не просто потайний, — заперечив я. — Ти так його описуєш, що мені здається: він або параноїк, або вплутався в якісь небезпечні справи.
— Не знаю, чому ти так налаштований проти нього.
Мені не вірилося, що вона може таке сказати.
— Денно, він же бив тебе до непритомності.
Вона заціпеніла.
— Ні, — її рука потягнулася до синця, що загоювався в неї на щоці. — Ні, не бив. Я ж тобі казала. Я впала під час прогулянки верхи. Той дурний кінь не міг відрізнити сучок від змії.