— Хтось дивився, що там таке?
— Це просто синець, — відповіла Денна. — А такому лікареві, який мені по кишені, я й торкнутися себе не дозволила б.
— А як щодо твого покровителя? — запитав я. — Він же точно може щось улаштувати.
Вона поволі випрямилася.
— Насправді це не проблема, — підняла руки вище голови й зобразила швидке, хвацьке танцювальне па, а тоді розсміялася, побачивши моє серйозне обличчя. — Поки що досить балачок про таємне. Прогуляйся зі мною. Розкажи мені похмурі та скандальні плітки з двору мейра.
— Гаразд, — мовив я, коли ми рушили. — Я чув, що мейр дивом одужав від тривалої хвороби.
— Ти кепсько розумієшся на чутках, — сказала Денна. — Це знають усі.
— Учора ввечері баронет Бремстон катастрофічно погано зіграв у фаро.
Денна закотила очі.
— Нудно!
— Комптеса Деферр утратила незайманість на постановці «Деоніки».
— О! — Денна піднесла долоньку до рота і притлумила смішок. — Справді?
— Після антракту незайманості при ній точно не було, — стишеним голосом промовив я. — Одначе, як виявилося, вона просто покинула її у своїх кімнатах. Отже, незайманість просто загубилася, а не була втрачена. Слуги знайшли її два дні по тому під час прибирання. Виявляється, вона закотилася під комод.
На Денниному личку відбилось обурення.
— Повірити не можу, що я тобі повірила! — вона замахнулася на мене, а тоді знову скривилася й різко втягнула повітря крізь зуби.
— Знаєш, — тихо сказав я, — я ж проходив підготовку в Університеті. Я не зцілювач, але маю добрі знання з медицини. Міг би подивитися, що там у тебе.
Денна придивилася до мене так, ніби не знала напевне, як сприймати мою пропозицію.
— Гадаю, — сказала врешті вона, — це чи не найбільш кружний шлях, яким мене намагалися звільнити від одягу.
— Я… — я відчув, що несамовито червонію. — Я не хотів сказати…
Побачивши моє зніяковіння, Денна розсміялася.
— Якщо вже дозволити комусь погратися зі мною в лікаря, то лише тобі, мій Квоуте, — сказала вона. — Але поки що цим займатимусь я, — вона взяла мене попід руку, і ми продовжили йти вздовж вулиці. — Я знаю достатньо, щоб подбати про себе.
***
Я повернувся до маєтку мейра кілька годин по тому, пішовши навпростець, а не дахами. Прийшовши до коридору, що вів до моїх кімнат, я побачив, що там стоять двоє вартових, а не один, як раніше. Я здогадався, що мою втечу виявили.
Та навіть це не надто змогло притлумити мою веселість, оскільки після часу, проведеного з Денною, я почувався так, ніби витягнувся до дванадцяти футів. Навіть краще: наступного дня я мав зустрітися з нею та прогулятися верхи. Знати конкретний час і місце зустрічі з Денною — це було несподіваною приємністю.
— Добрий вечір, панове, — сказав я, пішовши вздовж коридору. — Чи сталося щось цікаве, поки я був надворі?
— Ви маєте сидіти у своїх кімнатах, — похмуро заявив Джейс. Я зауважив, що цього разу він опустив звертання «пане».
Я зупинився, поклавши долоню на дверну ручку.
— Прошу?
— Ви маєте залишатись у своїх кімнатах, доки ми не одержимо подальших наказів, — пояснив він. — І один із нас має залишатися з вами постійно.
Я відчув, як у мені спалахнув гнів.
— А чи знає про це Алверон? — різко спитав я.
Вони невпевнено перезирнулися.
Отже, накази дійсно віддавав Стейпс. Такої невпевненості буде достатньо, щоб вони не чіпали мене фізично.
— Пропоную розібратися з цим одразу, — сказав я та швидким кроком пішов уздовж коридору, змушуючи вартових наздоганяти себе й торохтіти бронею.
Поки я йшов коридорами, мій гнів розгорівся ще сильніше. Якщо вже довіра мейра до мене по-справжньому зникла, то я волів покінчити з цим негайно. Як немає змоги добутися доброї волі в мейра, то я принаймні дістану свободу та змогу бачити Денну коли забажаю.
Ледве завернувши за ріг, я побачив, як мейр виходить зі своїх кімнат. Вигляд у нього, як на мене, був цілком здоровий, і він ніс під пахвою купу паперів.
Коли я підійшов ближче, на його обличчі спалахнуло роздратування, і я подумав, що він може просто наказати вартовим потягнути мене геть. Тим не менше, я підійшов до нього сміливо, неначе дістав письмове запрошення.
— Ваша милосте, — промовив я з бадьорою сердечністю. — Можна трохи поговорити?
— Звісно, — відповів він подібним тоном, розчахнувши двері, які вже збирався зачинити за собою. — Прошу, заходь.
Я придивився до його очей і побачив, що в них палає гнів, не менший за мій. Якась дрібна розважлива часточка мого «я» злякалася, однак мій норов закусив вудила й шалено чвалував уперед.