Ми покинули замислених вартових у передпокої, а тоді Алверон провів мене за другі двері, до своїх особистих кімнат. У повітрі небезпечно повисло мовчання, схоже на затишшя перед раптовою літньою бурею.
— Аж не віриться, що ти такий нахаба, — процідив мейр, щойно двері зачинилися. — Твої божевільні звинувачення. Твої сміховинні заяви. Я не люблю неприємних сцен на людях, тож із цим ми розберемося згодом, — він владно змахнув рукою. — Вертайся до своїх кімнат і не виходь, доки я не визначусь, як із тобою бути.
— Ваша милосте…
Із того, як він розправив плечі, я здогадався, що мейр готовий викликати вартових.
— Я тебе не чую, — беземоційно сказав він.
А тоді перехопив мій погляд. Його очі були тверді, як кремінь, і я побачив, який він сердитий насправді. Це не був гнів покровителя чи замовника. Це була не людина, роздратована моєю неповагою до суспільного ладу. Це була людина, що правила всім довкола себе від шістнадцяти років. Цій людині нічого не вартувало повісити когось на залізній шибениці, щоб щось комусь довести. Якби не один виверт історії, ця людина вже була б королем усього Вінтасу.
Мій норов зашипів і стух, наче загашена свічка. Після цього мені стало зимно. Тут до мене дійшло, що я страшенно неправильно оцінив своє становище.
Живучи в дитинстві безхатьком на вулицях Тарбієна, я навчився спілкуватися з небезпечними людьми: там вас можуть убити п’яні робітники в доках, вартові чи навіть безхатня дитина з ножем із пляшкового скла.
Ключем до безпеки було знання правил ситуації. Вартовий не битиме вас посеред вулиці. Портовий робітник не гнатиметься за вами, якщо ви побіжите.
А тепер я несподівано чітко усвідомив свою помилку. Мейр не був зв’язаний жодними правилами. Він міг наказати мене вбити, а тоді повісити моє тіло на воротах міста. Він міг закинути мене до в’язниці й забути про мене. Міг покинути мене там голодним і недужим. Я не мав жодної посади, жодного друга, який закинув би слівце за мене. Я був безпорадний, як дитина з мечем із вербової лозини.
Я раптом збагнув це й відчув, як у животі заліг гризучий страх. Треба було залишатися в Нижньому Северені, поки ще була можливість. Та взагалі не треба було прибувати сюди та втручатись у справи таких могутніх людей.
Але тут із гардеробної мейра вилетів Стейпс. Коли він побачив нас, на його обличчі, зазвичай спокійному, ненадовго відбилися жах і подив. Він хутко оговтався.
— Перепрошую, панове, — заговорив він і помчав туди, звідки прийшов.
— Стейпсе, — озвався мейр, коли він ще не встиг піти. — Ходи сюди.
Стейпс кинувся назад до кімнати. Він нервово заламував руки. Лице в нього було оторопіле, як у винуватого, в людини, застуканої на чомусь нечесному.
Голос Алверона звучав суворо.
— Стейпсе, що там у тебе? — придивившись, я побачив, що лакей не заломлює рук: він міцно щось тримає.
— Та то дрібниці…
— Стейпсе! — гарикнув мейр. — Як ти смієш мені брехати?! Негайно покажи!
Огрядний лакей оторопіло розтиснув долоні. На одній безживно лежала крихітна пташка, яскрава, мов самоцвіт. Він геть пополотнів на виду.
Ще ніколи в історії світу смерть прекрасної істоти не приносила такого полегшення й радості. Я вже не один день був певен, що Стейпс — зрадник, а тут знайшовся беззаперечний доказ на користь цього.
Тим не менше, я тримав язика за зубами. Мейр мав побачити це на власні очі.
— Що це означає? — поволі запитав мейр.
— Пане, думати про таке недобре, — швидко сказав лакей, — а замислюватися — ще гірше. Я просто принесу іншого. Він співатиме так само солодко.
Запала довга тиша. Я бачив, що Алверонові важко стримати лють, із якою він був готовий накинутися на мене. Мовчання все розтягувалося й розтягувалося.
— Стейпсе, — поволі проказав я, — скільки пташок ви замінили за останні кілька днів?
Стейпс повернувся до мене з обуреним виразом обличчя.
Заговорити він не встиг: утрутився мейр.
— Відповідай йому, Стейпсе, — його голос звучав майже здушено. — Були ще якісь, окрім цього?
Стейпс вражено поглянув на мейра.
— Ох, Ранде, я не хотів тебе бентежити. Якийсь час тобі було дуже погано. А тоді ти попросив у мене птахів і пережив оту жахливу ніч. А потім, наступного дня, один із них помер.
Опустивши погляд на крихітну пташку в руці, лакей почав говорити дедалі швидше; його слова мало не зіштовхувались одне з одним. Вони звучали занадто незграбно, щоб бути нещирими.