— Я не хотів забивати тобі голову балачками про смерть. Тож я нишком виніс його й заніс нового. Потім тобі ставало дедалі краще, а вони почали гинути по чотири-п’ять штук на день. Щоразу, коли я дивився на клітку, на її дні лежав іще один, схожий на маленьку зрізану квітку. Але ж у тебе все було так добре… Я не хотів про це говорити.
Стейпс накрив мертвого швидкопия зігнутою долонею.
— Вони неначе віддавали свої маленькі душі, щоб ти видужав, — раптом у чоловікові щось зламалось, і він розплакався. Залунали глибокі, відчайдушні схлипи чесної людини, яка тривалий час споглядала повільну смерть любого друга, налякана й безпорадна.
Ошелешений Алверон якусь мить постояв нерухомо. Гнів начисто його покинув. А тоді він лагідно обійняв свого лакея.
— Ох, Стейпсе, — тихо проказав він. — У певному розумінні так і було. Ти не зробив нічого такого, що можна було б поставити тобі на карб.
Я тихо покинув кімнату й заходився прибирати годівнички з позолоченої клітки.
***
Годину по тому ми втрьох тихо вечеряли в апартаментах мейра. Ми з Алвероном розповіли Стейпсові, що відбувалось останні кілька днів. У того мало голова не пішла обертом — як від стану здоров’я його господаря, так і від думки про те, що воно покращуватиметься далі.
Що ж до мене, то так раптово повернути ласку Алверона після кількох днів його невдоволення було приємно. Тим не менше, мене вразило те, як близько я підійшов до катастрофи.
Я чесно розповів мейрові про свої хибні підозри щодо Стейпса і звернувся до лакея зі щирим вибаченням. Стейпс, своєю чергою, зізнався в сумнівах щодо мене. Урешті ми потиснули один одному руки й почали набагато краще думати один про одного.
Поки ми теревенили за останніми шматочками вечері, Стейпс пожвавився, попросив дозволу піти та квапливо вийшов.
— Мої зовнішні двері, — пояснив мейр. — У нього вуха, наче в собаки. Це щось надприродне.
Стейпс відчинив двері, впускаючи високого чоловіка з поголеною головою, який оглядав мапи разом з Алвероном, коли я вперше прийшов до нього, — командувача Даґона.
Коли Даґон увійшов до приміщення, його погляд ковзнув до кожного з кутів, до вікна, до інших дверей, хутко зміряв мене, а тоді повернувся до мейра. Коли його погляд торкнувся мене, всі глибинні дикі інстинкти, що зберігали мені життя на вулицях Тарбієна, закликали мене тікати. Ховатися. Робити що завгодно, аби тільки опинитися подалі від цього чоловіка.
— А, Даґон! — весело промовив мейр. — Ви добре почуваєтеся цієї чудової днини?
— Так, ваша милосте, — він стояв виструнчившись і не дивлячись мейрові в очі.
— Будьте ласкаві, заарештуйте Кодікуса за зраду.
На пів секунди запала тиша.
— Так, ваша милосте.
— Вісьмох людей має бути достатньо, якщо вони не схильні до паніки у складних ситуаціях.
— Так, ваша милосте, — я почав відчувати у Даґонових відповідях незначні відмінності.
— Живим, — сказав Алверон так, ніби відповідав на запитання. — Але не конче бути з ним лагідним.
— Так, ваша милосте.
Із цими словами Даґон повернувся до виходу.
Я швидко подав голос:
— Ваша милосте, якщо він дійсно арканіст, потрібно вжити певних заходів безпеки, — я пошкодував про слово «потрібно», щойно його вимовив: «потрібно» звучало безцеремонно. Треба було сказати: «Вам, можливо, варто вжити певних заходів безпеки».
Алверон, схоже, не помітив мого огріху.
— Так, звісно. Хай злодія ловить злодій. Даґоне, перш ніж відправити його донизу, надіньте йому гарні залізні ланцюги на руки й на ноги. Тільки з чистого заліза. Заткніть йому рота й зав’яжіть очі… — він замислився на якусь коротку мить, постукуючи пальцем по губах. — І відріжте йому великі пальці.
— Так, ваша милосте.
Алверон поглянув на мене.
— Як гадаєш, цього має бути достатньо?
Я притлумив хвилю нудоти і змусив себе не заламувати рук, що лежали на колінах. Я не знав, що бентежить більше: веселий тон, яким Алверон віддавав накази, чи категоричний, беземоційний тон, яким Даґон їх приймав. Повноправний арканіст — це вам не жарти, але думка про те, щоб покалічити йому руки, жахала мене більше, ніж думка про те, щоб одразу його вбити.
Даґон пішов. Коли двері зачинилися, Стейпс здригнувся.
— Боже милостивий, Ранде, від нього таке відчуття, ніби холодну воду за шкірку заливають. Хотів би я, щоб ти його позбувся.
Мейр засміявся.
— Щоб він дістався комусь іншому? Ні, Стейпсе. Я хочу, щоб він був тут. Був моїм скаженим псом на короткому повідці.