Стейпс нахмурився. Але подумати про це ще не встиг: мимоволі зазирнув у відчинені двері, до вітальні.
— О, ще один, — він підійшов до клітки й повернувся зі ще одним мертвим пурхалом, ніжно винісши його крихітне тільце з покоїв.
— Знаю, вам потрібно було випробувати на комусь ліки, — промовив він з іншої кімнати. — Але це трохи жорстоко для нещасного малого калантиса.
— Прошу? — перепитав я.
— Наш Стейпс старомодний, — з усмішкою пояснив Алверон. — А також освіченіший, аніж готовий визнати. «Калантис» — це їхня старовінтська назва.
— Я міг би заприсягтися, що чув це слово деінде.
— Також це прізвище королівського роду Вінтасу, — докірливо сказав Алверон. — Подекуди ти дивовижно сліпий як на людину, що знає так багато.
Стейпс витягнув шию, щоб іще раз поглянути на клітку.
— Я знаю, що ви мусили, — проказав він. — Але чому не миші й не противний малий песик комптеси Деферр?
Відповісти я не встиг, бо в зовнішніх кімнатах щось гупнуло і, перш ніж Стейпс звівся на ноги, у внутрішні двері ввірвався вартовий.
— Ваша милосте, — засапано вимовив чоловік, підскочивши до єдиного вікна в кімнаті й різко зачинивши віконниці. Опісля він побіг до вітальні та зробив те саме з її вікном. Інші подібні звуки залунали у віддаленіших кімнатах, яких я ніколи не бачив. Було нечітко чути, як пересувають меблі.
Стейпс зі спантеличеним виглядом мало не зіп’явся на ноги, але мейр хитнув головою й жестом наказав йому сісти.
— Лейтенанте! — гукнув він із роздратованою ноткою в голосі.
— Перепрошую, ваша милосте, — сказав вартовий, ізнову ввійшовши до кімнати. При цьому він важко дихав. — Наказ від Даґона. Я мав негайно убезпечити ваші кімнати.
— Як я розумію, зараз не все добре, — сухо промовив Алверон.
— Коли ми постукали, відповіді з вежі не було. Даґон наказав нам виламати двері. А там… Ваша милосте, я не знаю, що то було. Якийсь лихий дух. Ваша милосте, Андерс мертвий. Кодікус не у своїх кімнатах, але Даґон його шукає.
Алверон спохмурнів.
— Трясця! — прогримів він і вдарив кулаком по бильцю свого крісла. Наморщив лоба й потужно зітхнув. — Чудово.
Він змахом руки відіслав вартового геть.
Той напружено стояв на місці.
— Пане! Даґон сказав, що я не маю залишати вас без охорони.
Алверон кинув на нього загрозливий погляд.
— Чудово, але стій отам, — показав на куток кімнати.
Вартовий, схоже, був цілком радий злитися з оточенням. Алверон нахилився вперед і притиснув кінчики пальців до лоба.
— На Бога, як він тільки запідозрив?
Запитання видавалося риторичним, але таки змусило коліщатка у мене в голові закрутитися.
— Ваша милість узяли вчора свої ліки?
— Так, так. Я зробив усе те саме, що і в минулі дні.
«От тільки не послали по свої ліки мене», — подумав я, але не сказав цього.
— Пляшечка досі у вас? — запитав.
Так і було. Стейпс приніс її мені. Я відкоркував пляшечку та провів пальцем по склу зсередини.
— Який смак мають ліки вашої милості?
— Я ж уже казав. Солонуватий, гіркий, — піднісши палець до рота й легенько торкнувшись ним кінчика язика, я побачив, як мейр вирячив очі. — Чи ти з глузду з’їхав? — вражено вигукнув Алверон.
— Солодкий, — просто сказав я. А тоді прополоскав рота водою і якомога обережніше виплюнув її в порожню склянку. Дістав із кишені жилета маленький складений пакуночок із паперу, витрусив трохи собі на долоню та з’їв, скривившись.
— Що то таке? — запитав Стейпс.
— Ліґелен, — збрехав я, знаючи, що правдива відповідь («деревне вугілля») лише викличе нові запитання. Набрав повний рот води та знову сплюнув. Цього разу вода була чорна, і Алверон зі Стейпсом вражено витріщилися на неї.
Я не став зупинятися.
— Напевно, він чомусь запідозрив, що ви не вживаєте ліків, ваша милосте. Якби вони раптом набули іншого смаку, ви запитали б його про це.
Мейр кивнув.
— Я бачив його вчора ввечері. Він питав мене про здоров’я, — він легенько вдарив кулаком по бильцю свого крісла. — Щастить як проклятому. Якщо він має хоч якусь клепку в голові, то його вже пів дня як нема. Ми ніколи його не спіймаємо.
Я замислився, чи не нагадати йому, що якби він одразу мені повірив, то нічого з цього не сталося б, але тоді передумав.
— Радив би вашим людям не заходити до його вежі, ваша милосте. Він мав час, щоб підготувати там багато різних капостей — пасток і такого іншого.
Мейр кивнув і провів рукою перед очима.
— Так. Звісно. Подбай про це, Стейпсе. А я, мабуть, трохи відпочину. Можливо, ця справа владнається не одразу.