Я зібрався, щоб піти. Але тут мейр жестом наказав мені сісти назад.
— Квоуте, залишися на хвильку та зроби мені чаю, перш ніж піти.
Стейпс подзвонив у дзвоник, викликаючи слуг. Прибираючи те, що зосталося від нашого обіду, вони з цікавістю позирали на мене. Я не просто сидів у присутності мейра, а ділив із ним трапезу в його особистих покоях. Менш як за десять хвилин це стане предметом чуток у маєтку.
Коли слуги пішли, я зробив мейрові ще чаю. Я вже готувався піти, але тут він заговорив із-за вінця чашки — надто тихо, щоб вартовий його підслухав.
— Квоуте, ти виявився бездоганно надійним, і я шкодую про те, що ненадовго почав у тобі сумніватися, — він випив іще трохи й ковтнув, а тоді продовжив. — На жаль, я не можу допустити поширення новин про отруєння. Особливо тоді, коли отруювач утік, — він багатозначно поглянув на мене. — Це стало б на заваді справі, яку ми обговорювали раніше.
Я кивнув. Якби стало широко відомо, що Алверона мало не вбив власний арканіст, йому навряд чи стало б легше завоювати руку жінки, з якою він сподівався одружитися.
Він повів далі.
— На жаль, ця потреба в мовчанні також заважає мені нагородити тебе так, як ти, безумовно, заслуговуєш. Якби ситуація була інакша, я вважав би дарування земель простим знаком подяки. А ще пожалував би тобі титул. Моя родина ще зберігає ці повноваження, незалежні від контролю короля.
Мені голова пішла обертом від того, що означали слова мейра. А він усе продовжував.
— Однак якби я вчинив так, це довелося б пояснювати. А пояснень я собі дозволити не можу.
Алверон простягнув руку, і за мить до мене дійшло: він хоче, щоб я її потиснув. Мейрові Алверону руки зазвичай не тиснуть. Я негайно пошкодував, що це бачить лиш одна людина — вартовий. Залишалося сподіватися, що він пліткар.
Я врочисто прийняв руку Алверона, і він повів далі:
— Я твій великий боржник. Якщо раптом опинишся у скруті, можеш скористатися будь-якою допомогою, що її може надати вдячний лорд.
Я люб’язно кивнув, намагаючись поводитися спокійно, попри захват. Саме на це я й сподівався. З мейровими ресурсами відомості про амірів можна було шукати організовано. Він міг надати мені доступ до монастирських архівів, приватних бібліотек, місць, у яких важливі документи не було вичищено й відредаговано, як в Університеті.
Однак я знав, що зараз про це просити недоречно. Алверон обіцяв мені допомогу. Я ж міг просто почекати та обрати ту допомогу, якої хотів найбільше.
Коли я вийшов із мейрових кімнат, Стейпс здивував мене раптовими мовчазними обіймами. Вираз його обличчя не міг би стати більш вдячним, навіть якби я витягнув його рідних з охопленої вогнем будівлі.
— Паничу, ви навряд чи розумієте, як сильно я вам завинив. Якщо вам коли-небудь щось знадобиться, просто сповістіть мене про це.
Він ухопив мене за руку й енергійно затрусив нею вгору-вниз. Водночас я відчув, як він втиснув щось мені в долоню.
А тоді я опинився в коридорі. Розтиснув долоню й побачив чудовий срібний перстень із витравленим іззовні іменем Стейпса. Поряд із ним був іще один перстень, узагалі не металевий. Він був гладенький і білий. На його поверхні також було неоковирно вирізьблено ім’я лакея. Я гадки не мав, що може означати така річ.
Коли я повернувся до своїх кімнат, голова мені мало не йшла обертом від раптового щастя.
Розділ шістдесят п’ятий. Прекрасна гра
Наступного дня мої мізерні пожитки було перенесено до кімнат, які мейр уважав більш підхожими для людини, що однозначно була у нього у фаворі. Загалом їх було п’ять, і в трьох вікна виходили на сад.
Це був гарний жест, але я не зміг не подумати, що ці кімнати розташовані ще далі від кухонь. Їжа доходитиме до мене холодною, мов камінь.
Коли я пробув там щонайбільше годину, прибув гонець зі срібним перснем Бредона й візитівкою з написом: «Твої розкішні нові кімнати. Коли?»
Я перевернув візитівку, написав: «Коли захочете», — і випровадив хлопчину.
Срібний перстень Бредона я поклав на тацю у своїй вітальні. У мисці поряд із нею тепер виблискували серед заліза два срібні персні.
Відчинивши двері, я побачив, як на мене з ореолу, утвореного білим волоссям і бородою, по-совиному визирають темні очі Бредона. Він усміхнувся й уклонився, затиснувши під пахвою ціпок. Я запропонував йому сісти, а тоді чемно відпросився й залишив його на хвильку самого у вітальні, як того вимагала люб’язність.
Не встиг я ввійти у двері, як почув з іншої кімнати його насичений сміх.