Партія скінчилася так швидко, що мені аж подих перехопило.
— Ще раз, — сказав Бредон із наказовою ноткою в голосі, якої я досі не чув.
Я спробував опанувати себе, та наступна партія минула гірше. Я почувався цуценям, що б’ється з вовком. Ні. Я був мишею в лапах сови. Навіть якоїсь подоби бою не було. Я міг хіба що тікати.
Але біг я недостатньо швидко. Ця партія закінчилася швидше за попередню.
— Ще раз, — виміг він.
І ми зіграли знову. Цього разу я взагалі був неживий. Бредон був спокійним і безстороннім, наче різник із ножем для обвалування. Партія тривала стільки, що за цей час можна було б випатрати та обвалувати курча.
Наприкінці Бредон насупився й енергійно потрусив руками обабіч дошки, неначе щойно помив їх і намагався струсити з них вологу.
— Гаразд, — мовив я, відкинувшись на спинку стільця. — Я зрозумів, що ви маєте на увазі. Ви були зі мною поблажливі.
— Ні, — сказав із похмурим виглядом Бредон. — Це далеко від тієї думки, яку я намагаюсь озвучити.
— А що тоді?
— Я намагаюся змусити тебе зрозуміти гру, — промовив він. — Усю гру, а не лише вовтузню з камінцями. Суть не в тому, щоб грати якомога спритніше. Суть у тому, щоб бути сміливим. Бути небезпечним. Бути елегантним.
Він постукав по дошці двома пальцями.
— Усякий, хто не спить, може помітити поставлену на нього пастку. Але сміливо ввійти з планом, що дозволяє перевернути все догори дриґом, — це дивовижно, — він усміхнувся, хоча його обличчя залишалося таким самим похмурим. — А поставити пастку та знати, що хтось прийде насторожений, приготувавши якийсь трюк і собі, а тоді перемогти цю людину… Це вдвічі дивовижніше.
Бредонове лице пом’якшало, а його голос зазвучав майже як моління:
— Так відображає малопомітні механізми світу. Він — це дзеркало, яке ми підносимо життю. Хлопче, в танцях ніхто не перемагає. Суть танцю в рухах тіла. Гарно зіграна партія в так показує роботу розуму. Ці речі відзначаються своєрідною красою для тих, хто має очі, щоб її розгледіти.
Він показав на камінці, швидко й безжально розкладені між нами.
— Поглянь на це. Нащо мені хотіти виграти в таку гру?
Я опустив погляд на дошку й запитав:
— Суть не у виграші?
— Суть, — пафосно мовив Бредон, — у тому, щоб зіграти у прекрасну гру, — він підняв руки та знизав плечима, і його лице розтягнулося в блаженній усмішці. — Нащо мені хотіти перемогти в чомусь, окрім прекрасної гри?
Розділ шістдесят шостий. Легкий доступ
Того ж вечора я сидів сам у кімнаті, яка могла бути моїм салоном. Чи, може, моєю вітальнею. Чесно кажучи, я не знав напевне, в чому полягає різниця між ними.
Я з подивом виявив, що нові кімнати мені вельми до вподоби. Не тому, що вони були просторіші. Не тому, що з них краще було видно сад. Не тому, що інкрустація в мармуровій підлозі була приємніша оку. І навіть не тому, що в кімнаті стояла шафка для вина з надзвичайно гарними запасами — щоправда, це було доволі приємно.
Ні. Мої нові кімнати підходили більше, бо там стояло кілька крісел із подушками й без билець, що ідеально підходили для гри на лютні. Грати на кріслі з бильцями завжди незручно. У своїй попередній кімнаті я зазвичай рано чи пізно сідав на підлогу.
Я вирішив прозвати кімнату з гарними кріслами своєю лютнарнею. Чи, може, виступовою залою. На те, щоб вигадати щось досить пафосне, мені був потрібен час.
Зайве й казати, що останні події мене втішили. Щоб відсвяткувати, я відкоркував пляшку чудового темного фелоранського вина, розслабився й дістав лютню.
Розпочав я швидко, жваво — зіграв «Тінтататорнін», аби розім’яти пальці. Відтак якийсь час грав щось миле та простеньке, поступово знайомлячись зі своєю лютнею заново. Програвши десь із пів пляшки, я дав собі відпочити. Моя музика стала м’якою й задоволеною, наче котик на сонечку.
Тоді я й почув шум позаду себе. Зупинився серед розсипу нот і зіп’явся на ноги, очікуючи зустріти Кодікуса, вартових чи якусь іншу смертельну напасть.
А знайшов мейра, який зніяковіло всміхався, наче дитина, яка щойно когось розіграла.
— Як я розумію, нові кімнати тебе задовольняють?
Я опанував себе й злегка вклонився.
— Ваша милосте, це чимало для таких, як я.
— Це доволі мало, зважаючи на те, як я тобі завинив, — сказав Алверон. Він сів на дивані неподалік і люб’язно змахнув рукою, показуючи, що я можу спокійно сісти й собі. — А що ти там зараз грав?