Я повернувся до свого крісла.
— Ваша милосте, це насправді не було повноцінною піснею. Я просто грав.
Мейр здійняв брову.
— Це ти сам вигадав? — я кивнув, і він жестом показав на мене. — Вибач, що перебив. Будь ласка, продовжуй.
— А що ви хотіли б почути, ваша милосте?
— Я чув із надійних джерел, що Мелуан Леклесс полюбляє музику й солодкі слова, — промовив він. — Щось таке.
— Солодкість буває різна, ваша милосте, — сказав я й зіграв вступ до «Вайолет тут». Ноти здавалися легкими, солодкими та сумними. Тоді перейшов до «Пісні про Сав’єна». Мої пальці швидко долали складні акорди. Зі звучання пісні було добре зрозуміло, як важко її зіграти.
Алверон кивнув самому собі та прислухався, і його лице стало ще вдоволенішим.
— А ти ще й пісні складати вмієш?
Я невимушено кивнув.
— Умію, ваша милосте. Хоча на те, щоб зробити щось таке як годиться, потрібен час.
— Скільки часу?
Я знизав плечима.
— День, два, три… Залежить від того, якої пісні ви бажаєте. З листами простіше.
Мейр нахилився вперед.
— Мені приємно знати, що Трепові похвали не були перебільшеними, — сказав він. — Визнаю, що перевів тебе до цих кімнат не лише з міркувань удячності. Вони з’єднані проходом із моїми власними. Нам знадобиться часто зустрічатися, щоб обговорювати моє залицяння.
— Ваша милосте, це має бути надзвичайно зручно, — сказав я, а тоді продовжив, добираючи слова: — Я дізнався історію її сім’ї, та це слабко допоможе у залицянні до жінки.
Алверон захихотів і лагідно промовив:
— Ти, напевно, маєш мене за дурня. Я знаю, що тобі знадобиться з нею зустрітися. Вона буде тут за два дні, приїде з купою іншої шляхти. Я оголосив місяць святкувань на честь завершення своєї тривалої хвороби.
— Розумно, — похвалив я його.
Він знизав плечима.
— Я організую щось таке, щоб ви зустрілися швидко. Тобі потрібно що-небудь для занять своїм мистецтвом?
— Ваша милосте, має вистачити непоганого запасу паперу. Чорнила й ручок.
— І більше нічого? Я чув про поетів, яким мають допомагати у віршуванні певні розкоші, — мейр невизначено махнув рукою. — Певний напій чи пейзаж? Я чув про поета, доволі славетного в Ренірі, який тримає під рукою скриню з гнилими яблуками. Щоразу, коли його підводить натхнення, він відкриває її й дихає випарами, що від них ідуть.
Я засміявся.
— Я музикант, ваша милосте. А поети хай займаються забобонним торохтінням кістками. Мені потрібні лише інструмент, дві здорові руки, а також знання теми.
Ця думка, схоже, збентежила Алверона.
— Ніякої допомоги натхненню?
— Ваша милосте, я був би радий дозволу вільно блукати маєтками й Нижнім Севереном коли заманеться.
— А, звісно.
Я невимушено знизав плечима.
— У такому разі я маю легкий доступ до всього потрібного для натхнення.
***
Не встиг я ступити на Олов’яну вулицю, як побачив її. Після численних безплідних пошуків за останні кілька місяців видавалося дивним, що тепер вона так легко знайшлася.
Денна поволі, граційно йшла серед натовпу. Не з бундючністю, яку при дворах плутають із грацією, а з природною невимушеністю в рухах. Кіт не думає про потягування, а потягується. Але дерево не робить навіть цього. Дерево просто гойдається, не намагаючись рухатися самé. Отак рухалася й вона.
Я наздогнав її так швидко, як тільки міг наздогнати, не привертаючи її уваги.
— Перепрошую, панно.
Вона повернулася. Від погляду на мене її личко просяяло.
— Так?
— За звичайних обставин я нізащо не звернувся б так до жінки, але не можу не помітити, що у вас очі як у дами, в яку я одного разу відчайдушно закохався.
— Яка ж це прикрість — кохати лиш один раз, — відповіла вона, показуючи білі зуби в пустотливій усмішці. — Я чула, що деякі чоловіки спроможні кохати двічі чи навіть більше.
Я зігнорував її шпильку.
— Я роблю щось дурне лиш один раз. Більше ніколи не кохатиму.
Деннине личко злагідніло, і вона легко опустила долоню мені на передпліччя.
— От сердега! Напевно, вона завдала тобі страшенного болю.
— Є таке, вона ранила мене, і не раз.
— Але цього ж і слід очікувати, — буденним тоном сказала вона. — Як жінка не може не кохати такого блискучого чоловіка, як ти?
— Не знаю, — скромно відповів я. — Але гадаю, що вона мене, напевно, не кохала, бо зловила мене легким усміхом, а тоді зникла без жодного слова. Наче роса у блідому промінні світанку.
— Наче сон після пробудження, — з усмішкою додала Денна.
— Наче діва-фейрі, що мчить між деревами.