Якусь мить Денна мовчала.
— Напевно, вона була воістину дивовижна, якщо спіймала тебе так надійно, — зауважила вона, серйозно дивлячись на мене.
— Вона була незрівнянна.
— Ой, та ну! — Денна знову повеселішала. — Ми всі знаємо, що в темряві всі жінки однакові! — вона різко реготнула й багатозначно штурхнула мене ліктем у ребра.
— Неправда, — промовив я з непохитною впевненістю.
— Що ж, — поволі проказала Денна, — гадаю, тут мені доведеться повірити тобі на слово, — і знову поглянула на мене. — Можливо, з плином часу тобі вдасться мене переконати.
Я зазирнув у її темно-карі очі.
— Завше на це надіявся.
Денна всміхнулась, і моє серце здригнулося.
— Надійся й далі, — вона взяла мене попід руку й пішла зі мною в ногу. — Адже що нам залишається, коли немає надії?
Розділ шістдесят сьомий. Промовисті обличчя
Значну частину наступних двох днів я провів під опікою Стейпса, який перевіряв, чи знаю я правила етикету, прийняті на офіційних вечерях. Багато з них я вже знав із раннього дитинства, але був радий повторенню. Звичаї змінюються від місця до місця та з року в рік, а навіть дрібні огріхи можуть призводити до великого сорому.
Тож Стейпс улаштував вечерю лише для нас двох, а відтак указав мені на десяток дрібних, але важливих помилок, яких я припустився. Наприклад, відкласти брудне столове начиння вважається грубістю. Отже, облизувати ніж дочиста — це цілком прийнятно. Ба більше, якщо ви не хочете забруднити серветку, це — єдиний пристойний варіант поведінки.
Нечемно з’їдати шматок хліба повністю. Завжди слід лишати якусь частину на тарілці, бажано не лише скоринку. Те саме стосується молока: останній ковток неодмінно має лишатись у склянці.
Наступного дня Стейпс інсценізував іще одну вечерю, і я знову наробив помилок. Коментувати їжу під час вечері не геть нечемно, але це — ознака неотесаності. Те саме стосується нюхання вина. А ще, вочевидячки, маленький м’який сир, який мені подали, має шкірку. Шкірку, яку всяка цивілізована людина вважала б неїстівною та яку слід зрізати.
Я, як порядний варвар, з’їв його повністю. І смак виявився нічогенький. Та все ж я запам’ятав цей факт і змирився з тим, що доведеться викинути половину цілком доброго сиру, якщо його поставлять переді мною. Така вже ціна цивілізованості.
***
Я прибув на бенкет у вбранні, пошитому спеціально для цього приводу. Його кольори, трав’янисто-зелений і чорний, мені личили. Парчі було забагато як на мій смак, але того вечора я нехотячи скорився велінням моди, позаяк мав сидіти ліворуч від Мелуан Леклесс.
За останні три дні Стейпс інсценізував для мене шість офіційних вечер, і я почувався готовим до чого завгодно. Опинившись під дверима бенкетної зали, я гадав, що найважче цього вечора буде вдавати інтерес до їжі.
Однак я, хоч і був готовий до трапези, не був готовий побачити саму Мелуан Леклесс. На щастя, моя сценічна підготовка взяла своє, і я спокійно повторив належний ритуал, усміхнувшись і простягнувши їй руку. Вона ґречно кивнула, і ми разом покрокували до столу.
У високих канделябрах горіли десятки свічок. Стояли прикрашені гравіруванням срібні графини, повні гарячої води для миття рук у мисках і холодної води для пиття зі склянок. Повітря підсолоджували старовинні вази з вигадливими квітковими композиціями. З рогів достатку так і висипалися блискучі фрукти. Особисто мені це здавалося кричущим несмаком. Але це було виявом традиції, демонстрацією багатства господаря.
Я провів леді Леклесс до столу й відсунув для неї стілець. Поки ми йшли вздовж зали, я старався не дивитися в її бік, але коли я допоміг їй сісти, її профіль так сильно нагадав мені когось, що я мимоволі витріщив очі. Я був певен, що знаю її. Тільки нізащо не міг пригадати, де ми зустрічалися…
Сівши, я спробував здогадатися, де міг бачити її раніше. Якби землі Леклессів не були розташовані за тисячу миль звідти, подумав би, що знаю її з Університету. Але це було абсурдно. Спадкоємиця Леклессів не стала б навчатися так далеко від дому.
Мій погляд неспішно заковзав по знайомих до сказу рисах. Може, я зустрічав її в «Еоліяні»? Малоймовірно. Інакше я пам’ятав би. Вона була приголомшливо вродлива, мала вольове підборіддя й темно-карі очі. Безумовно, якби я побачив її там…
— Ви побачили щось цікаве для себе? — запитала вона, не повертаючись у мій бік. Голос у неї був приємний, але в ньому легко було почути звинувачувальну нотку.
Я ж витріщився на неї! Провів за столом не більш як хвилину, а вже сую лікоть у масло.