— Перепрошую. Але я полюбляю спостерігати за чужими обличчями, а ваше мене вразило.
Мелуан повернулася до мене. Її роздратування трохи вщухло.
— Ви тураґіор?
Тураґіори стверджують, буцімто вміють визначити характер або майбутнє людини за її обличчям, очима й формою її голови. Справжнісінькі вінтські забобони.
— Трохи цим займаюся, моя пані.
— Справді? То що вам каже моє лице? — вона підвела погляд, відвівши його від мене.
Я демонстративно оглянув личко Мелуан, зауваживши її бліду шкіру та вправно накручене каштанове волосся. Вуста в неї були повні й червоні, але не від якоїсь фарби. Обриси шиї — горді та граційні.
Я кивнув.
— Я бачу на ньому частку вашого майбутнього, моя пані.
Вона трохи здійняла одну брову.
— То розкажіть про неї.
— Невдовзі перед вами вибачатимуться. Простіть, мій погляд як калантис — легкий його політ. Тож пурхнув він до вас, бо личко ваше — ніжний квіт.
Мелуан усміхнулася, проте не зашарілася. Вразлива для лестощів, але все-таки звикла до них. Я запам’ятав цей факт на майбутнє.
— Це було доволі легко визначити, — зауважила вона. — Чи бачите ви щось інше?
Я знову на мить придивився до її обличчя.
— Ще два факти, моя пані. Воно підказує мені, що ви Мелуан Леклесс і що я до ваших послуг.
Вона всміхнулася й подала мені руку для поцілунку. Я взявся за цю руку та схилив над нею голову. Цілувати її по-справжньому, як вимагали правила пристойності в Союзі, не став. Натомість ненадовго притиснув губи до власного великого пальця, що тримав її за руку. Справді поцілувати їй руку в цій частині світу було б жахливим нахабством.
Наша легка бесіда зупинилася, бо принесли супи: сорок слуг одночасно поставили тарілки перед сорока гостями. Я скуштував. На Бога, і нащо тільки готувати солодкий суп?!
Я з’їв іще ложку і вдав, ніби мені подобається. Краєчком ока придивився до свого сусіда, крихітного немолодого чоловіка — як я знав, віцекороля Банніса. Обличчя й руки в нього були зморшкуваті, у плямах, замість волосся — закудлані сиві патли. Я побачив, як він без тіні сорому встромив у суп палець, скуштував, а тоді відсунув миску.
Чоловік попорпався в кишенях і розтиснув долоню, показуючи мені, що знайшов.
— На такий випадок я завжди беру із собою повну кишеню зацукрованого мигдалю, — змовницьки прошепотів він. Погляд у нього був хитрий, наче в дитини. — Ніколи не знаєш, що тобі спробують згодувати, — він простягнув руку. — Можете пригоститись, якщо хочете.
Я взяв один горішок, подякував чоловікові й перестав привертати його увагу до кінця вечора. Коли я кілька хвилин по тому глянув на нього знову, він без сорому їв мигдаль із кишені й чубився з дружиною через те, можуть чи не можуть селяни пекти хліб із жолудів. Судячи з усього, це була невеличка частка більш масштабної суперечки, яку вони вели ціле своє життя.
Праворуч від Мелуан сиділа іллійська пара, що бесідувала своєю мелодійною мовою. В поєднанні зі вправно розміщеними оздобами, через які важко було розгледіти гостей по той бік столу, це означало, що ми з Мелуан були більш самотні, ніж якби прогулювалися разом у садах. Мейр гарно розсадив гостей.
Суп забрали, а на зміну йому принесли м’ясо — як я вирішив, фазана під густим вершковим соусом. Зрозумівши, що він цілком мені смакує, я здивувався.
— То як, на вашу думку, нас зробили парою? — невимушено запитала Мелуан. — Пане…
— Квоут, — я легенько вклонився, не встаючи зі стільця. — Можливо, річ у тім, що мейр побажав вас розважити, а я трохи вмію розважати.
— Безумовно.
— А може, я просто заплатив розпорядникові неймовірну суму. — Вона знову зблиснула усмішкою, випивши трохи води. «Любить зухвалість», — подумав я.
Я витер пальці й мало не поклав серветку на стіл, а це було б жахливою помилкою. Це був сигнал про те, що останню подану страву треба прибрати. Якщо це відбувалося надто швидко, це натякало на мовчазну, але нищівну критику гостинності господаря. Демонстративно склавши серветку та поклавши її на коліна, я відчув, як по моїй спині між лопатками тече краплинка поту.
— То чим ви займаєте свій час, пане Квоуте?
Про роботу вона мене не спитала — отже, вирішила, що я належу до шляхти. На щастя, я вже заклав для цього підвалини.
— Трохи пописую. Генеалогії. Іноді — п’єски. Ви любите театр?
— Іноді. Залежно від обставин.
— Залежно від п’єси?
— Залежно від артистів, — відповіла Мелуан. У її голосі з’явилося дивне напруження.
Я не помітив би його, якби не стежив за нею так уважно. Вирішив змінити тему на якусь безпечнішу.