Алверон поглянув на мене. На його обличчі досі відбивалася щира стурбованість.
— Як гадаєш, одного місяця вистачить?
Заговоривши, я здивувався впевненості у власному голосі.
— Ваша милосте, якщо я не зумію допомогти вам упіймати її за один місяць, то це неможливо.
Розділ шістдесят восьмий. Почім буханець
Наступні дні минули приємно. Світлий час доби я проводив із Денною в Нижньому Северені, досліджуючи місто й довколишню сільську місцевість. Ми їздили верхи, плавали, співали чи просто цілоденно балакали. Я лестив їй, страшенно й безнадійно, бо сподіватися її впіймати міг лише дурень.
А відтак я вертався до своїх кімнат і писав листа, що зростав у мені весь день. Або вивергав із себе пісню для неї. І в цьому листі чи в цій пісні висловлював усе те, чого не наважувався сказати Денні вдень. Те, що, як я знав, лише її відлякає.
Закінчивши листа чи пісню, я переписував створене. Трохи приглушував тональність, викреслював одну-дві щирі заяви. Поволі розгладжував і зшивав усе так, щоб текст сів на Мелуан Леклесс тісно, наче рукавичка з телячої шкіри.
Це була ідилія. Знайти Денну в Северені було набагато легше, ніж в Імрі. Ми сходилися на кілька годин поспіль, часом більш ніж раз на день, часом три чи чотири дні поспіль.
Однак заради справедливості зауважу, що не все було ідеально. У цій ковдрі, як казав мій батько, було кілька колючок.
Першою був молодий панич, на ім’я Джерред, який супроводжував Денну під час однієї з наших перших зустрічей у Нижньому Северені. Він, ясна річ, знав її не як Денну. Він звав її Алорою, тож так до кінця дня її звав і я.
З обличчя Джерреда не сходив приречений вираз, який дуже добре мені запам’ятався. Джерред знав Денну досить довго, щоб у неї закохатись, і саме почав усвідомлювати, що його час спливає.
Я бачив, як він припускається тих самих помилок, які до нього робили інші. Він по-власницьки обіймав її. Подарував їй перстень. Якщо її погляд під час нашої прогулянки містом зупинявся на чомусь більш ніж на три секунди, Джерред пропонував купити це їй. Він намагався витягнути з неї обіцянку зустрітися колись у майбутньому. Потанцювати в маєтку Деферрів? Повечеряти в «Золотій дошці»? Завтра люди графа Абеларда ставлять «Десятигрошового короля»…
Якби це відбувалось окремо, це було б нормально. Можливо, навіть чарівно. Але в сукупності це скидалося на вияв чистого, шаленого відчаю. Джерред хапався за Денну, наче потопельник за дерев’яну дошку.
Коли Денна відверталася, він гнівно зиркав на мене, а коли вона того вечора попрощалася з нами обома, його лице витягнулося й побіліло так, ніби він уже два дні як помер.
Друга колючка була гостріша. Я вже майже два витки допомагав мейрові залицятися до коханої, і тут Денна зникла. Без сліду, без жодного слова, без попередження. Без прощальної записки чи вибачення. Я три години чекав у платній стайні, в якій ми домовилися зустрітись. Опісля пішов до її шинку, та виявив, що вона покинула його напередодні, забравши всі речі.
Я пішов до парку, де ми обідали напередодні, а тоді — до десятка інших місць, де ми вже бували в товаристві одне одного. Коли я дістався вершини Прямовису, скориставшись підйомником, уже майже настала північ. І все одно щось дурнувате в мені сподівалося, що нагорі мене зустріне Денна та знову з несамовитим завзяттям кинеться в мої обійми.
Але її там не було. Тієї ночі я не написав жодного листа, жодної пісні для Мелуан.
Другого дня я годинами скрадався Нижнім Севереном, наче привид, стурбований і ображений. Того ж вечора у своїх кімнатах я пітнів, лаявся й зіжмакав двадцять аркушів паперу, перш ніж народив три короткі, більш-менш стерпні абзаци, які згодом вручив мейрові: хай робить із ними що забажає.
На третій день серце обтяжувало мені груди каменем. Я спробував дописати пісню, яку писав для мейра, та з моїх зусиль не вийшло нічого гідного. Першу годину ноти, які я грав, були важкі, наче свинець, і безживні. Протягом другої вони стали безладними й невпевненими. Я вперто працював далі, доки кожен звук, який видавала моя лютня, не став подібним до скреготу ножа по зубах.
Урешті я дозволив своїй нещасній змученій лютні замовкнути та згадав, що колись давно сказав мій батько: «Для пісні час підходить не всяк. Як вона не звучить, це не просто так. Всі мелодії завше із серця ідуть, як криниця брудна, в ній нечиста й вода. Зачекай, доки зникне у ній каламуть, щоби пісня не стала нудна і бліда».