Я знизав плечима.
— Ваша милосте, від вашої смерті мені жодної користі.
Його сірі очі на мить придивилися до моїх, а тоді мейр задоволено кивнув.
— Щира правда. Коли це все знадобиться, пошли мені звістку, — він повернувся до виходу. — Три дні.
Розділ шістдесят дев’ятий. Великий безум
Я здійснив кілька походів до Нижнього Северена, щоб зібрати матеріали для Алверонового ґрама. Необроблене золото. Нікель і залізо. Вугілля та травильні кислоти. Гроші на ці покупки я роздобув, продаючи різне обладнання з майстерні Кодікуса. Грошей можна було попросити в мейра, та мені хотілося, щоб він уважав мене за людину самостійну у своїй винахідливості, а не за постійну статтю витрат.
І так уже сталося, що під час цих закупів і продажів я завітав до багатьох із тих місць, де ми з Денною проводили час разом.
Я так звик її знаходити, що тепер помічав Денну там, де її не було. Моє сповнене надій серце щодня тьохкало, коли я бачив, як вона завертає за ріг, заходить до шевця, підіймає руку, щоб помахати нею з протилежного боку подвір’я. Але насправді то ніколи не була вона, і я щовечора повертався до маєтку мейра нещаснішим, аніж напередодні.
Ще гірше було від того, що Бредон за кілька днів до цього покинув Северен, щоби провідати родичів, які жили неподалік. Я й не знав, як сильно почну залежати від нього, доки він не зник.
Як я вже казав, виготовити ґрам не надто складно за наявності потрібного обладнання, схеми й алару, подібного до клинка з рамстонської сталі. Інструменти для обробки металів у вежі Кодікуса були пристойні, хоч і близько не такі добрі, як у Промислі. Зі схемою труднощів також не виникло, позаяк я маю гарну пам’ять на такі речі.
Працюючи над мейровим грамом, я взявся за другий — заміну тому, який утратив сам. На жаль, через те що обладнання, з яким я працював, було доволі грубе, в мене не було часу закінчити його як годиться.
Ґрам для мейра я закінчив за три дні після розмови з ним і за шість днів після раптового зникнення Денни. Наступного дня я облишив безглузді пошуки й засів у одній із кав’ярень просто неба, п’ючи каву й намагаючись знайти натхнення для пісні, яку мав написати для мейра. Я провів там десять годин, і єдиною творчістю, що мені вдалася, було чарівне перетворення майже цілого галона кави на дивовижну духмяну сечу.
Того вечора я перепив скатену й заснув за письмовим столом. Пісня для Мелуан залишилася незавершеною. Мейр був не радий.
***
Денна з’явилася знову на сьомий день моїх блукань нашими звичними місцями в Нижньому Северені. Хай скільки я шукав, вона побачила мене першою й зі сміхом побігла до мене. Їй не терпілося розповісти мені про пісню, яку вона чула напередодні. Ми провели день разом із такою легкістю, ніби вона взагалі не від’їздила.
Я не став питати її про непояснене зникнення. Знав Денну вже понад рік і трохи розумів потайні ходи в її серці. Я знав, що вона цінує свій особистий простір. Знав, що вона має таємниці.
Того вечора ми перебували в маленькому садку, що тягнувся біля самого краю Прямовису. Сиділи на дерев’яній лаві з краєвидом на темне місто внизу — безладну мішанину ламп, ліхтарів, газового освітлення з окремими різкими вкрапленнями симпатичного світла.
— Знаєш, мені шкода, — тихо сказала Денна.
Ми сиділи й майже чверть години мовчки споглядали вогні міста. Якщо вона продовжувала якусь попередню розмову, то я не міг згадати, що то за розмова.
— Прошу?
Денна нічого не сказала відразу, і я повернувся до неї. Місяця в небі не було, і ніч була темна. Її личко тьмяно освітлювала тисяча вогнів знизу.
— Іноді я йду геть, — урешті промовила вона. — Швидко й тихо, серед ночі.
Денна говорила, не дивлячись на мене та вп’явшись темними очима в місто внизу.
— Інакше не можу, — продовжила тихим голосом. — Іду геть. Без жодного слова, без попередження. Без жодного пояснення опісля. Іноді це — єдине, що я можу зробити.
Тут вона повернулася до мене й зазирнула мені в очі. Її лице на тьмяному світлі видавалося серйозним.
— Сподіваюся, ти й без мене знаєш, — мовила вона. — Сподіваюся, мені не треба це казати…
Денна повернулася назад і поглянула на вогники, що мерехтіли внизу.
— Але, хай чого це варте, мені прикро.
Відтак ми посиділи ще трохи, насолоджуючись затишним мовчанням. Мені хотілося щось сказати. Хотілося сказати, що це мене не бентежить, але це було би брехнею. Хотілося сказати, що насправді мені просто хочеться, щоб вона поверталася, та побоювався, що це може бути занадто правдиво.