Тож я не ризикував сказати щось не те й тому не казав нічого. Я знав, що трапляється з чоловіками, які надто міцно за неї тримаються. У цьому й полягала різниця між мною та іншими. Я не чіплявся за неї, не намагався нею заволодіти. Не обіймав її, не бурмотів їй на вухо й не цілував її несподівано в щоку.
Я, звісно, думав про це. Досі пам’ятав, яка вона була тепла, коли обхопила мене руками біля кінного підйомника. Часом я був ладен віддати правицю, аби тільки знов обійняти Денну.
Але тоді я згадував, які обличчя були в інших чоловіків, коли вони розуміли, що Денна їх покидає. Згадував усіх інших, хто намагався прип’яти її до землі й не зумів. Тож я не показував їй пісень і віршів, які написав, бо знав, що надмір правди може бути руйнівним.
А якщо це означає, що вона не зовсім моя, то й що з того? Я буду тією людиною, до якої вона завжди може повернутися, не боячись ані докорів, ані запитань. Тож я не намагався її завоювати й задовольнявся прекрасною грою.
Однак почасти я завжди сподівався на більше і тому почасти завжди був дурнем.
***
Минали дні, а ми з Денною досліджували вулиці Северена. Сиділи в кав’ярнях, ходили на вистави, їздили на прогулянки верхи. Видерлися вгору Прямовисом, скориставшись низькою дорогою, просто щоб казати, що ми це змогли. Ходили до ринків у доках, до мандрівного звіринця й до кількох кабінетів дивовиж.
Іноді ми цілими днями тільки те й робили, що балакали, і в ці дні наші розмови були передусім присвячені музиці.
Ми незліченні години дискутували про музичне мистецтво. Про сумісність пісень. Про те, як сполучаються приспів і куплет, про тональність, лади та розміри.
Про все це я дізнався в ранньому віці й часто думав. І хоча Денна почала вивчати це нещодавно, в певному розумінні це грало їй на руку. Я вивчав музику, відколи навчився говорити. Знав десять тисяч правил мелодики й віршування краще, ніж свої п’ять пальців.
А Денна — ні. Де в чому це їй заважало, зате іноді робило її музику дивною й чудовою…
Я погано це пояснюю. Уявіть собі, що музика — це величезне заплутане місто на кшталт Тарбієна. За роки життя там я пізнав його вулиці. Не лише головні. Не лише завулки. Я знав короткі шляхи, дахи й почасти — каналізацію. Завдяки цьому я міг пересуватися містом, наче кролик чагарником. Я був швидкий, хитрий, розумний.
Зате Денну ніколи не навчали. Вона нічого не знала про короткі шляхи. Здавалося б, їй хоч-не-хоч доводиться вештатися містом, загубленій і безпорадній, застряглій у звивистому лабіринті з каменю й будівельного розчину.
Але замість цього вона просто проходила крізь стіни. Інакше не вміла. Ніхто й ніколи не казав їй, що вона так не може. Завдяки цьому вона пересувалася містом, наче якась фея. Ходила дорогами, не видимими більше нікому, і завдяки цьому її музика стала дикою, дивною й вільною.
***
Урешті в мене вийшли двадцять три листи, шість пісень і — соромно казати — один вірш.
Звісно, було не лише це. Самими листами жіночого серця не завоюєш. Алверон і сам чудово залицявся. А відкрившись Мелуан як її анонімний залицяльник, він почав виконувати левову частку роботи й поступово привабив Мелуан до себе тією лагідною пошаною, яку відчував до неї.
Проте мої листи привертали її увагу. Мої пісні приваблювали її достатньо, щоб Алверон починав користуватися своїм неквапливим багатослівним шармом.
І все ж я можу стверджувати, що в цих листах і піснях лише маленька часточка моєї заслуги. А що ж до вірша, то довести мене до такого великого безуму могла лиш одна річ на світі.
Розділ сімдесятий. Чіпляння
Я зустрівся з Денною біля її шинку у Чоботарському провулку, маленького закладу під назвою «Чотири ґноти». Завернувши за ріг і побачивши, як вона стоїть у світлі ліхтаря, що висів угорі, над парадними дверима, я відчув, як мене наповнює радість від простого задоволення — можливості знайти її тоді, коли я йду шукати.
— Дістав записку від тебе, — промовив я. — Уяви собі мій захват.
Денна всміхнулася і зробила реверанс, скориставшись однією рукою. Вона була вбрана у спідницю — не складну сукню з тих, які носять шляхтянки, а простий клапоть тканини, в якому можна складати сіно чи ходити на сільські танці.
— Я не була впевнена, що ти зможеш прийти, — сказала вона. — Адже до цього часу більшість цивілізованих людей уже полягали спати.
— Визнаю, був здивований, — зізнався я. — Якби я був надміру допитливим, то поцікавився б, чим ти займалась аж до такої вкрай непристойної години.
— Справами, — промовила Денна й театрально зітхнула. — Зустрілася з покровителем.