— Він знову тут? — запитав я.
Вона кивнула.
— І захотів зустрітися з тобою опівночі? — додав я. — Це… дивно.
Денна вийшла з-під вивіски шинку, і ми разом пішли вулицею.
— Рука, що тримає гаманець… — заговорила вона й безпорадно знизала плечима. — Для пана Ясена дивний час і незручне місце зустрічі — це нормально. Почасти я підозрюю, що він може бути просто самотнім шляхтичем, якому набридло звичайне покровительство. Не знаю, можливо, він вважає, ніби це додає пікантності — тобто його вдавання, ніби він причетний до якихось темних інтриг, а не просто потроху замовляє в мене пісні.
— То що ти запланувала на сьогодні? — запитав я.
— Просто провести час у твоїй премилій компанії, — відповіла Денна, потягнулася й узяла мене попід руку.
— Тоді, — промовив я, — мушу дещо тобі показати. Це сюрприз. Довірся мені.
— Я вже чула все це з десяток разів, — пустотливо зблиснула темними очима Денна. — Але ніколи не чула всього цього разом і від тебе, — всміхнулася. — Утримаюся від поспішних висновків і притримаю свої цинічні шпильки на майбутнє. Веди мене куди забажаєш.
Тож ми подалися кінним підйомником до Верхнього Северена, а там повитріщалися на вогні нічного міста внизу, як низькородні йолопи, якими й були. Я влаштував Денні тривалу прогулянку брукованими вулицями, повз крамниці й маленькі садки. Відтак ми проминули будівлі, перелізли через невисокий дерев’яний паркан, а тоді попрямували до темного силуету порожньої повітки.
Тут Денна вже не змогла мовчати.
— Що ж, тобі вдалося, — заявила вона. — Ти мене здивував.
Я всміхнувся їй і продовжив вести її до темної повітки. Там чітко відчувався запах сіна та тварин, яких у повітці вже не було. Я підвів Денну до драбини, що зникала в пітьмі над нашими головами.
— Сінник? — запитала вона, не вірячи власним очам. Зупинилася й дивно, з цікавістю позирнула на мене. — Ти явно переплутав мене із чотирнадцятирічним дівчам із ферми, на ім’я… — трохи поворушила ротом, не видаючи ні звуку. — Щось сільське.
— Ґретта, — підказав я.
— Так, — погодилася вона. — Ти явно переплутав мене з дівчам, на ім’я Ґретта, що живе на фермі й ходить із глибоким викотом на корсажі.
— Будь певна, — промовив я, — якби я намагався тебе звабити, то робив би це не так.
— Справді? — перепитала Денна, провівши рукою крізь волосся. Її пальці заходилися знічев’я сплітати волосся в косу, а тоді вона зупинилася й розгладила його. — Тоді що ми тут робимо?
— Ти згадувала, що дуже любиш сади, — пояснив я. — А в Алверона сади особливо вишукані. Я подумав, що екскурсія ними може тобі сподобатися.
— Серед ночі, — сказала Денна.
— Чарівна прогулянка під місяцем, — виправив я.
— Сьогодні місяця немає, — зауважила вона. — Або є, але лише тонесенький кавалок.
— Хай там як, — відповів я, вперто не бажаючи бентежитися, — скільки місячного сяйва насправді потрібно, щоб насолодитися пахощами ніжного жасминового квіту?
— У сіннику, — нагадала Денна. З її голосу було чітко зрозуміло: вона мені не вірить.
— Через сінник пролягає найпростіший шлях на дах, — пояснив я. — А звідтіля — до маєтностей мейра. А потім — до саду.
— Якщо ти на службі в мейра, — сказала вона, — то чому не просто попросив його тебе впустити?
— А! — театрально заговорив я, піднявши палець. — У цьому й родзинка. На світі є сотня чоловіків, здатних просто привести тебе на прогулянку до садів мейра. І лиш один, який може провести тебе нишком, — я всміхнувся їй. — Денно, я пропоную тобі унікальну можливість.
Вона широко всміхнулася мені у відповідь.
— Ти чудово знаєш таємниці мого серця.
Я простягнув їй руку так, ніби зібрався підсадити її в карету.
— Моя пані.
Денна взяла мене за руку, а тоді зупинилася, щойно поставила ногу на першу сходинку драбини.
— Стривай, ти поводишся некуртуазно! Намагаєшся зазирнути мені під сукню.
Я старанно вдав із себе ображеного, притиснувши руку до грудей.
— Пані, я, як джентльмен, запевняю вас…
Денна замахнулася на мене.
— Ти ж уже казав, що не джентльмен, — нагадала. — Ти злодій і намагаєшся крадькома туди зазирнути, — вона відступила та спародіювала ґречний жест, до якого я вдався за мить до цього. — Мій пане…
Ми пробралися через сінник на дах, а далі — у сад. Гострий місячний серпик над нами був тонкий, як лезо, й такий блідий, що нітрохи не затьмарював зоряного сяйва.
У садах було напрочуд тихо, як на таку теплу й гарну ніч. Зазвичай навіть у цю пізню годину якісь парочки прогулювалися їхніми стежками чи стиха перемовлялися на лавах альтанок. Я замислився, чи не пішли вони всі на якийсь бал чи придворний прийом.